Є в корпусі книжок про АТО, що формується нині, ті, які варто оцінювати за окремим заліком. Як в параолімпійських змаганнях, так, бо тут першочергово відзнака – за мужність, уже потім – за вправність і професійність. Це свідчення очевидців. За ці роки ми уже б мали до таких текстів звикнути. Але не можна – все в людський природі чинить супротив звиканню такого штибу. Неординарні досвіди, пережиті безпосередньо «звичайними людьми»... Чому тут лапки? – Про те я і спробую поміркувати, говорячи про цю книжку.

Діана Макарова – засновниця і голова Фонду Оперативної Національної Допомоги, відомого (і то є добра слава!) своєю волонтерською діяльністю. Її дебютну книжку «Сектор V. Захалявна книжечка дикого волонтера» презентують як « літопис війни », новітній « епос ». Але це, власне кажучи, авторська збірка. Вона складається з нотаток, жж’шних і фб’чних постів, колонок, замальовок, нарисів – з 2004-го і до 2015-го. Журналістський і блогерський досвід часом зле прислуговується авторці: найнепереконливіші тексти в книжці – це якраз спроба «робити літературу»; а сильне враження справляють акурат ті твори, що фіксують поточний момент і емоцію, не фільтровану красивостями і літературщиною. Окрім Макарової тут можна почути різноголосся жж’них обговорень, голоси її колег і соратників.

Є тут і один «бонусний» авторський текст – він написаний хлопцем-військовим із позивним «Дред», Андрієм Ганічевим і оприлюднений із коментарями Макаровою. Це оповідання про один бій і одну людину під час бою подається у такому ж непричесаному вигляді, як і створювалося – важко підібрати слова пораненому контуженому хлопцю, але він весь час знаходить правильні. Письмо це криве, нарочите, розмашисте і відтак вражає непідробністю. Цей «чужий» текст у книжці Макарової йде таким собі контрапунктом.

Індивідуальний досвід, про який пише Дред, та особистий досвід, про який пише Діана, їх стає можливим бодай уявити як універсальні. Почути цих людей і спробувати зрозуміти, що вони пережили/переживають. І «схопити» цієї митті основне послання книжки: ці люди зберегли себе і один одного, щоб ми з перших вуст почули правдиву історію . Наголос на «правдива». 

Так, ці оповідання є справжнісінькою правдою життя (коректніше говорити про правдоподібність зображувального, звісно). Вони надаються до випробування/перевірки уже нашим, читачів, життєвим досвідом. І тут же проблема: описані тут практики більшості з нас недоступні або не доступні уповні. Авторка «Сектору V» цю проблему вирішує напрочуд коректно і без загравань із читачем. Скажімо, так: « Строго поблагодарил нас, когда мы уходили. Мы так же строго и серьезно ответили, что не за что. Что это не от нас, от людей ». А ти ж знаєш, що ти – людина? Знаєш?

Уже з перших сторінок через акумуляцію домашніх пестливих наймень героїв і через навалу імен, що нам взагалі не пояснюють, кому вони належать або пояснять це уже по ходу сюжету, нас запрошують до кола великої родини, яка проживає два Майдани і одну війну – батьки, діти, онуки. Це не військове братерство, такий собі ситуативний контракт – легко ж бо використовувати готові, випробувані століттями картинки; це буквально родина. Дуже простий прийом, але він не тільки «підпускає» читача якнайближче і так полегшує йому ідентифікацію з людьми, про котрих пише Леді Ді (це «позивний» Макарової). Він ще й враз оголює структуру книжки. Така собі мозаїка. Самі собою приходять у сюжети герої і деталі їхнього повсякдення (важко тут це слово використовувати!). Згодом ті люди організуються у певну спільноту – родину, союз однодумців, націю. Вони обростуть внутрішніми (рефлексії) і зовнішніми (дії) зв’язками – отож пазл потроху складається. 

Це не епос і не літопис, жодного історичного наративу тут немає, грубо кажучи: це навіть не репортажна документалістика. Маємо справу з пам’яттю, яка сама в собі уже містить певне упорядкування матеріалу, а уже потім – пам’яттю, опрацьованою авторкою. Знак знаку, припущу. І сама себе спростую. Прикметно, в цій книжці немає фото, які б до сюжету природно надавалися. При тому Макарова не раз згадає: фото є частиною її місій, так вона звітує, що передала потрібні речі тим, хто їй чекав – це фінансові звіти, зокрема. Але «гіперреалістичність» таких світлин для нас, читачів, створювала б лише ілюзію реальності, доповнила б розказані історії уже нашим змістом і сенсами. Ні, Макарова пише свою історію. Іконічність образів, яку підважила б наочність відповідного візуального коду, – її історії не стосується. Була б книжка вправнішою з погляду письма, я б говорила про психологізм. А так скажу: це хроніка, так, але не епос. Тут немає тотальності «великого роману про війну». І знає, то на краще.   

Ейфорія і сподівання 2004-го, броніки і балаклави 2013-го, паніка, відчай і жах зими 2014-го, Я – Дебальцеве, нескінченні воєнні втрати, Схід 2015-го, виснажлива волонтерська робота, невдалі спроби створити дієвий альянс між волонтерами і державою, нові втрати… Технічно це саспенс: наростає тривога, посилюються страхи, нагнітається жах – фінал невідомий, але явно не щасливий. Буквально: це усвідомлене життя під час війни, коли природно настає фізична і психічна втома від неї.      

   Людина на війні міняється. Це аксіома. Варто почитати «Сектор V» (і припинити плакати, бо дуже хочеться те читаючи, плакати навзрид), щоб зрозуміти: не менше міняється людина у тилу. Хоча який тут тил, відверто кажучи? Перед нами пошматовані спогади жінки, чия команда вивозить з місця бойових дій, прямо з-під обстрілів, мирне населення. Перед нами ненав’язливі бесіди жінок цілком мирних професій, які нині знаються на колібровці прицілів. Перед нами веселі байки про зустріч нового року з «кіборгами». І побіжні списки потреб різних підрозділів і супровідний відчай: треба знову десять прицілів, а кожен він по десять тисяч, сімсот спальників, сімсот бушлатів… Образ героїзму звичайної людини , а за ним – образ звичайної людини як героя ; з ними легко і спокусливо ідентифікуватися. Але тоді доводиться уже брати весь пакет – разом із звичайним людським стражданням .

Подвигом їхні вчинки ніхто вголос не називає. Суровий чоловік в одному з нарисів дратується: не кажіть при мені це слово! І тоді його оточення мовчки і з посмішкою малює у повітрі галочку: 16.27, Дебальцеве – врятували людину, врятувалися самі – done. Мовчки. І телефонні дзвінки, котрі починаються з реплік: «Пам’ятаєш такого?», «Ти уже знаєш?» – після них таке саме мовчання і така саме фіксація точного часу.  

Один розумник-француз елегантно визначив патріотизм. Це любов до себе плюс культ своїх героїв – і максимальна щирість в появі обох почуттів. Пристрасть патріота позбавлена суперництва з іншими і тайного обожнювання чужого. Бо це вже зветься шовінізмом. Любов до себе… Любити в собі людину, любити своїх героїв власне як людей, а не ікони – це головна тема «Сектора V». Зрештою, найуживаніше слово в цій книжці якраз не «війна», а «любов»... Е ні, це не осяйна любов матері-захисниці, це зла і роз´ярена любов, від котрої нарівно залежать обоє: « Да и кого я собираюсь защищать – тех, кто сам защищает и меня, и мою страну? Что может сделать слабая, не слишком молодая, скажем честно, женщина, в плане защиты этих обстрелянных, спокойных, очень сильных мужчин? Расслабь же свою хватку <…> Мы возвращаемся к миру, нам здесь тесно, мы расправляем плечи, нам не хватает фронта. Нам не хватает выстрелов, взрывов? – полно, какая чушь… Нам не хватает лезвия, острого его танцпола ? – глупо… ».   

 Власне, те питання про звичайних людей, з якого я почала, можна сформулювати й інакше. Свідчення, оповіді, голоси інших, що їх ми чуємо у таких книжках, як «Сектор V. Захалявна книжечка дикого волонтера», у який спосіб вони вмонтовуються в одну сприйняттєву рамку – «що ТАМ відбувається насправді»? Отож «як нам такі книжки читати?» – Діана Макарова дає підказку: скоротивши максимально дистанцію між автором і читачем. Вихідні данні цієї задачки у всіх однакові: ми всі звичайні люди -- рішення ж у кожного зі звичайних буде своє.