Історія перекладу класичної поезії українською у ХХ ст. — в певному сенсі історія вітчизняної форми ескапізму, що дозволяла людям, відданим літературі, уникнути ідеологічних лещат. Принаймні під час існування УРСР це було саме так, і саме тоді українська школа перекладу не тільки існувала як явище, але й була явищем неймовірним. В ті часи однієї крихітної, А6 формату, меншої від 160 сторінок книги серії "Перлини світової лірики" видавництва "Дніпро" могло вистачити за очі для того, щоб закохати читача у літературу загалом і лірику зокрема, — байдуже, французьку чи українську: у перекладах М. Рильського, Г. Кочура і М. Лукаша вірші Поля Верлена були сама довершеність живого слова, яке, можливо, і живиться національним питанням, але допускає у вірші лише красу і смуток буття як такого, завжди прекраснішого і більшого від наших уявлень про нього.

Тож "Романси без слів", антологію українських перекладів Поля Верлена, виданого видавництвом "Либідь" у 2011 році, можна вважати формою вдячності тим, хто переймався літературою задля неї самої.

Впадає в око поліцентричність мети цієї книги — а саме: це видання білінгва, розраховане на поціновувачів французької мови; тут наведено біографії всіх перекладачів поезії Поля Верлена українською; тут оприлюднено статтю, де докладно і ясно описано як обставини епохи та приватного життя поета, так і шлях кращих представників школи перекладу українською. Все це перетворює книгу на важливе джерело інформації для культурологів, філологів і як мінімум професійних журналістів, м´яко і чесно малюючи один з кращих патернів французької культури, — і розкриваючи далеко не кращий період в історії вітчизняної літератури. Проте формальні характеристики, хоч вони і надають цій книзі солідності, мимоволі складаються в якості мистецького твору, і її не хочеться віддавати, як не хочеться прощатись з ошатним, освіченим, вишуканим, щирим і гідним співрозмовником.

Обличчя перекладачів поезії Поля Верлена, — Павла Грабовського, Василя Щурата, Василя Стефаника, Івана Франко, Миколи Вороного, Павла Тичини, Миколи Рошківського, Петра Стебницького, Михайла Драй-Хмари, Павла Филиповича, Юрія Клена, Михайла Ореста, Бориса Тена, Миколи Терещенка, Святослава Гординського, Олега Зуєвського, Максима Рильського, Григорія Кочура, Миколи Лукаша, Івана Світличного, Ігоря Качуровського, Андрія Содомори та Всеволода Ткаченко, — палімпсестом проступають крізь авторські інтерпретації рядків і підрядників, вдало, прекрасно чи звикло залишаючи читачеві вміння відчувати і бачити світ легко і неспішно, сприймати власні почуття, — всілякі — як те, чим вони були до апофеозу технічного прогресу: як ознаку людяності. Ні печаль, ні розпука, ні сентиментальність, ні замилування міськими краєвидами не виходять за окреслені межі правил репрезентації особистості у суспільстві — тому, що ці правила за півтора століття сильно змінились; і тому, що вони взагалі не надто обходили автора, який, як всі поети, вмів і мав право відверто говорити про речі, якими усе життя мовчать, не наважуючись собі в тім зізнатись, обивателі.

Книгу щедро ілюстровано, але підписи у тексті присутні лише до композиції фронтиспісу і графіки у вступній статті. Всі інші кольорові вставки — це фрагменти (іноді дуже маленькі) творів "французьких художників, імпресіоністів і символістів", як зазначено у вихідних даних; їх докладний перелік наведено на осібній сторінці. Ілюстрації додають антології шарму старовинного будинку, — з тих, речі та стіни яких інтуїтивно викликають довіру, позаяк пам´ятають про людське життя значно більше, ніж можуть собі уявити їх відвідувачі.

З огляду на формальні вимоги це найбільш гідна поетична українська книга, видана за часів Незалежності, яку мені траплялось тримати в руках. Видавництво зуміло вкласти в "Антологію" безліч суттєвих і дрібних деталей, які дозволяють назвати рівень видання культурним, — від палітурки і зшивки замість клею до ставлення та розкриття теми, відстані між рядками і віршами, врешті, переліку висхідних даних ілюстрацій та делікатності їх розміщення.

Дивлячись на згадане вище малесеньке, сіре з чорним видання перекладів Поля Верлена, датоване 1968-м, відчуваєш приблизно те ж, що зазвичай відчувають люди, дивлячись на тих, хто після жахливих страждань отримує нарешті гідну винагороду.