Український читач познайомився з Беллою у 2013, саме тоді з’явилося декілька аналітичних статей з приводу видання (Див. : Українська «Белла-балерина ліпша за американську (Валерія Соколова) (30.08.2013); Лущевська Оксана. «Белла-балерина»: книжка про життєствердження і самооцінку (04.02. 2014)). Але постійний, незгасний інтерес до книжки (зокрема, питання читачів на офіційному сайті видавництва) стимулював редакторів на цьогорічний додрук. Книжка-картинка американки Лаури Еймі Ґарн, що ще з 2005 року захопила увагу й уяву дітей у США, аж за вісім років дісталася українських книгарень. Як зауважила у своїй рецензії на видання 2013 року О. Лущевська, Белла «демонструє модель життєвого шляху, який залежить передусім від бажання рухатися вперед, від уміння не опускати руки й бути наполегливим. Також книжка висвітлює проблеми тіла і звертається до концепту Інакшості». Відтак бачимо, як дитяча книжка перетворюється на тотальний мегатекст питань/відповідей, що має вектор універсальності, адже з подібними питаннями – свого походження, статусу, можливої кар’єри, вибору відповідної сфери діяльності, прийняття чи заперечення власного образу/тіла, травмованості соціумом, пошуку тожсамості, формування і реформування власного «я» і тд. – стикається більшість дорослих, які, здавалося б, уже свідомо визначилися зі шляхами свого життя.                                                                                                 

Але ця історія не зовсім легко вписується у канву мотиваційних чи потенціально стверджувальних. Хеппі-ендівський фінал дуже вже нагадує завершення якоїсь американської мелодрами, де з блискучими від щасливих сліз очима героїня звертається з трибуни до таких, якою-колись-була-і-вона:  «Я вірю, що кожен пес має свою долю і своє призначення. Але вибирати їх мусить він сам. Кожен пес неодмінно дочекається свого особливого дня. 

І кожен пес, любі мої, здатен танцювати» (с. 32). Це промовляє танцівниця Белла Басет – «сенсаційне відкриття сезону» (с. 27), якій довелося, перш ніж стояти тут перед публікою, пройти нелегкий собачий шлях становлення.

Ми почали говорити про Беллу з кінця. У добрих традиціях ток-шоу американки Опри Вінфрі, що з особливим пієтетом, як відомо, ставилася до подібних сюжетів з мотто «вір у себе!», «не здавайся!», «ти зможеш!» і тп. Масова поп-культура просто живиться подібними life story в дусі сенсаційного фільму «Мільйонер із нетрів» (2008). Це справді надихає. І все ж…

Белла народилася в родині Басетів, собак із короткими ніжками. І ця тілесна «не-достатність» дуже видима для оточення. І живе вона у Гавківцях, а не у столиці чи хоча б у райцентрі. І мама у неї по-басетському приземлено міркує: «Кожен пес має свою зовнішність і виконує свою роботу. Ми, басети, приміром,  –  коротенькі і маємо куці ніжки. Наші черевця волочаться по землі. Ми добре пристосовані до сільського життя. А хорти – високі й граційні. Їм просто судилося танцювати» (с. 9). І попри все мама – естетка: на день народження Белли веде її в Оперний театр на виступ балетної трупи білих хортів. Чи розуміє матір, що цим походом в «інший» світ ще більше розпалить собачий голод дитини у потребі високого мистецтва?! Мама-провінціалка наче культивує у Беллі оту мрію про «піруети і кружляння, про пишні балетні пачки та делікатні рожеві пуанти» (с. 10). А, може, мама й сама колись мріяла …?

Якось Белла хотіла красиво підстрибнути високо-високо. І – «добряче гепнулася об землю» (с. 10) ! З ким не буває ?! Політ Дедала та Ікара на крилах з воскових мрій теж увінчався землею. Тут – традиційно.

Але спроби продовжуються. Впертість Белли зашкалює. Синці на тілі – не причина позбавлятися мрій, викидати їх зі своєї кмітливої собачої голови.

Далі Белла йде в пошуках спасіння до свого сценічного кумира, білого хорта мадемуазель Ади, знаменитої прими-балерини. І знову – розчарування. Світло софітів так засліпило собачий розум Ади, що вона вважає себе вершителькою чужих доль. Світ переповнений такими адами, які розкидаються порадами вправо-вліво, міряють кожного з ніг до голови, кисло посміхаються, знаючи, що їх геніальність вже не має меж. «Ти – сільська собачка, тому балет не для тебе» – відказує Ада. Звісно, бо ж балет – для обраних, таких, як вона, прима Ада.

Нищівна відповідь прими змушує Беллу замислитися. І визнати найголовніше: їй потрібен хороший вчитель! Доля знайомить її з власником студії танців мсьє Борисом. Але і йому затія з танцями Белли здається неймовірно безглуздою: «Басетам не судилося танцювати, мила моя […] Вони риють нори і бігають із вистрибом […] я ще ніколи не чув, аби басети танцювали» (с. 14). І тут рятівне світло в коридорах балетної школи: вчитель ризикує і береться її навчати. Розуміючи, що від собачої природи не втечеш, що куці і слабкі лапи не стануть миттєво граціозними й сильними, що, можливо, одного дня її терпець лусне і вона втече у рідні Гавківці (чи його терпець – теж, і він вижене її зі студії), що собаки-танцівники нині не в моді, що Беллині демі-пліє та гранд-пліє ніколи не будуть такими пластичними, як у білих хортів... Балетмейстер навіть не уявляє, що виліпить з цього шматка пластиліну, яким є поки Белла Басет, але… Він тренує її тіло, її волю, її силу і слабкість. І врешті – вона дебютує «у найвідомішій балетній трупі Великого міста» (с. 26)…  

На мій погляд, окрім центральної історії учениці Белли, маємо у тексті не менш цікаву (хоч дещо змаргіналізовану авторкою, втім …) історію вчителя мсьє Бориса. Такого собі досконалого вихователя-чоловіка, що плекає вольову балерину Беллу з маскулінним характером. Ідеального наставника, що здатен розвинути її незначний талант. Тому, те, що Белла стає «особистою ученицею» шанованого мсьє Бориса переконує її рідних. Навіть слова консервативного батька свідчать про авторитет педагога: «Якщо Белла знайшла вчителя, ми не повинні їй заважати» (с. 16).

Секрет успіху, за Лаурою Еймі Ґарн, – простий: любити, вірити, вчитися. Причому, це стосується як учнів, так і вчителів. Взаємонавчання – це ідейна складова будь-якого освітнього процесу. Це спільна не-байдужість до результату діяльності, що забезпечує спільну перемогу.

Ця коротка розмова про дитячу книжку Лаури Еймі Ґарн напередодні нового навчального року, думаю, потрібна. І спонукає до роздумів про навчання, свободу дитячих бажань та зацікавлень, і, звичайно ж, про вчителів у нашому житті. Людей, які вирізьблюють нас тонкими різцями своїх знань та вмінь. І не бояться, що в них не вийде, що вони не зможуть, чи що учень – не такий, не схожий на інших, менш здібний…  

Зірка балету Белла Басет теж це визнає:

«Можливо, мадемуазель Ада і збагнула, що в мене є талант, але мсьє Борис навчив мене танцювати» (с. 29).