Зізнаюсь: лише віднедавна навчилась отримувати насолоду від поезії (все більше у прозі кохаюся). Знала лише, що поезію не обов’язково розуміти: її потрібно відчувати.

Тепер випала нагода прочитати збірку інтимних поезій Олександри Григорчук «Femme Watcher» («femme» – жінка, «watcher» – знавець, дослідник, спостерігач).

Вельми крутецьке видання, із гарнезним художнім оформленням, яке приємно тримати в руках і просто гортати, розглядаючи ілюстрації. А вже занурившись у текст – цілковито випадаєш із реальності, потрапляючи в інший світ. Світ Поезій. Кожен вірш – мовби окрема історія цілого життя. У кожному – своя тональність і настрій: від пронизливого мінорно-ностальгійного до більш радісного і чуттєвого. Та головне – у них є Душа. Відчутно, що всі ті рядочки пройшли крізь душу, серце авторки. Вони – щирі та справжні, сповнені Світла, того незримого і теплого, якого так бракує… Це так важливо і цінно нині, в нашому зачерствілому світі...

Навіяне Стінгом та Блоком

Ніч, місяць, затишок і ти

Читаєш книгу в темній палітурці.

І погляд мій не може не плисти

Обличчям, тілом в м’ятій сірій куртці.

Блукаєш в чорно-білих сторінках,

Ти весь у книзі, я уся в тобі.

Ти цілий світ тримаєш у руках,

Тобі від нього так не по собі.

Напружив брови, підборіддя гладиш,

Ця книга – це мої тобі листи,

Мої зізнання… правда, що не зрадиш?..

Ніч, місяць, затишок і ти.

Напозір описано лиш кілька миттєвостей, але насправді, в рядках і між них – ціла історія ніжних, чуттєвих стосунків Його та Її…

Прочитала запоєм цю книгу поезій, наповнившись безліччю емоцій і вражень, а ще – Світлом. Без зайвих слів:

Я мандрую навпомацки Всесвітом.

Певна, що чиню вірно.

З кожним днем сподіваюсь побачити…

Й почутися вільною.

Так, намацуючи кожен камінчик та кожен клаптик асфальту

Перед тим, як стати туди ногою,

Перечитуючи очі, вуста, інтернет та газетні шпальти

І питаючи себе, чи вірною прямую дорогою,

Я вчуся по-іншому дихати,

Відчуваючи серцем молекули.

Дуже тяжко зайвого здихатись,

Бо без нього ламає подекуди.

Бо це зайве все накопичуючи,

Думаєш, що без того не вдасться.

І мізерне «щось» возвеличуючи,

Ти збиваєшся з власного щастя.

Відчуваючи Всесвіт клітинками шкіри,

Наперед дізнаюся, аби ж не забути,

Що тоді не забракне у себе віри,

Як навчуся все слухати, а потрібне – чути!