Як часто ми робимо вибір на користь образи, помсти, осудження - тобто смерті, а не на користь добра, світла, радості - тобто любові, а отже - життя? Цей вибір перед нами стоїть щомиті, а що вибираємо ми, коли завданий рідними людьми біль проймає до кісток? Без нашого прощення - щоденного, майже буденного хоч і не буденних образ - біль накопичується і важезним лантухом мертвих кісток тисне нам на плечі, заважає дихати й радіти. Різні лантухи тягає на плечах і головний герой роману Якоб, предки якого вибрали вбити і вижити, як і в багатьох із нас, але він зумів перегорнути сторінку - і почати з чистого аркуша, чистота якого у більшості з нас радості б не викликала... 

Світ урбанізується дедалі швидше - і дедалі частіше пишуться родинні саги, де більшість подій і доль зосереджені в минулому і проживаються на землі. І не тому, що ще 100 років тому більша частина населення планети обробляла землю, а тому, що цей зв’язок - із землею, родом, корінням - людині потрібен зараз, у часи, коли майже кожен у якомусь поколінні - біженець, емігрант, полонений або загарбник, і живе не там, де народився і звідки походить його рід. Така доля і в сім’ї письменника К.Д.Флореску, якій довелося тікати з Румунії під час повстання проти Чаушеску. Зараз він живе в Швейцарії, пише німецькою і за свій п’ятий роман “Якоб вирішує любити” отримав 2011 року премію The Swiss Book Prize. Цього року у живому й жвавому розмовному перекладі Юрка Прохаська цей роман вийшов друком у Чернівцях. 

За натхненням сучасний європейський письменник К.Д.Флореску постійно звертається до батьківщини свого дитинства, щоразу вирушаючи в подорож на схід. На схід (по цьому рідкісному в історії людських міграцій вектору, що зазвичай прямують на захід), рятуючись від голодної смерті, вирушає і давній предок головного героя - з Лотаринґії за Дунай - у Банат, розташований в сучасній Румунії. Історія роду за три століття, яку хлопчику Якобу розповідає його дід окремими оповідками, постійно перемішується із сучасністю. Історії дорослішання, зрілості та старіння згортаються і проявляються в живому сьогоденні - в тих, хто вижив, дожив і пережив інших. Але не дають порад, конкретних рецептів порятунку - не повчають, тільки фіксують зроблений колись вибір. Це інший світ, у якому слово - не порожній звук, а дія і співдія. Чи то в молитві, чи в спільній справі. Усне слово старанно оберігає все, що допомогло предкам вижити. Що не забуте - те живе, що переповідається, повторюється - живий досвід, корисний живим. Слабкого Якоба захована в слові сила зміцнює вірою в себе, допомагає долати межі реальності і дарує перемогу над сильнішим.

 В історії Якоба задіяно багато учасників, його рід розгортається в особах і ролях. Межа між життям і смертю стерта, померлі десь поряд, в живих, самі живі - Якоб ховається серед них: як зовні (у гробівці), так і всередині. Один дзвін, відлиття якого стало першою подією у новоствореному поселенні переселенців, маркує весілля і похорон, лиха й радості - все одне, адже у межах родинного епосу знаку +/- немає, тільки констатація факту, як зупинка метро - одні сходять, інші заходять. Кожному з нас потрібен доступ у глибинну пам’ять роду - унікальний досвід чужого життя, чужих і водночас рідних доріг, який неможливо перевірити на достовірність, можна лише знайти його в собі. Так само, як відчути життя в часі, що визначається не годинами, а подіями, а простір згорнутий до розмірів села, бо найголовніше відбувається не десь, про що скажуть у новинах, а поряд: як зустрічаються і поєднуються люди, як зав’язуються вузли доль, що і як формує людські якості, як вчинки закладають глибинні закономірності.

Дитина і батьки - одна зернина, частково розділена навпіл, частково - з’єднана назавжди. Як часто буває, ці половинки дуже не схожі, але що робити з тією другою половинкою, що виснажує, дає і забирає життя водночас? Відтяти разом із половиною себе чи прийняти як неминуче, як долю, звершену вже в мить зачаття? Якоб вирішує любити. А ми?