«Culpa Mea» – слова із молитви покаяння, що її промовляють християни-католики перед сповіддю. «Вина моя» – зізнається лірична героїня Тані П’янкової.(Не)провинна її сповідь вміщена на 112 сторінках і в чотирьох розділах збірки.

У розділі першому – алегоричний образ Жінки як Синиці. «Краще синиця в руках, аніж журавель в небі» – стверджує народне прислів’я. А тим часом «Синдром синиці» починається найперше з розчарування:

Будь відверта мов та, що напружуючи обличчя,

Імітує, як тричі була на стрімкому шпилі ( с. 16)

Звичайно, в часи дволикого й лукавого своєю духовною суттю Середньовіччя, коли так часто звучало з уст жінок оте «Culpa Mea», така порада була б визнана докорінно єретичною. Бо часто болить кохання, особливо кохання чуттєве, пристрасне:

Коли жінка не просить бути, а лиш згадати –

На півмиті лише зрозуміти, що десь та й коле… (с. 16)

 Каяття породжує зізнання:

 Ти в мені ще течеш десь так глибоко під корою.

Гуснеш соком кленовим.

Тромбуєш моє терпіння. ( с. 23)

А далі – незабутні еротичні миттєвості:

Затихни сліпим дощем

У ній…(с. 28)

І:

Скажи, що вранці потрібно вмерти

Обом скоріше

На півгодини... (с. 31)

Лірична героїня визнає: Синдром Синиці – це синдром примарного ілюзійного щастя:

Я уся – переповнені стільники.

Прикладатися до них молитовно пелюстками губ

 І веди. І мені

Не зізнавайся, що рай такий –

Прегіркий. (с. 32)

 Адже серед осінніх страстоцвітів (авторизм) трапилось непоправне:

Серце

… так і не спитало у синиць,

Як від обрубків крил зцілити спини…

 А сьоме небо потекло з зіниць

Під ноги…

В порохи…

Аквамарином… (с. 34)

 Аквамарин затьмарює безкрилій Синиці зір і розум. І примарне щастя недовгий має вік. Пташиний Ловець не відчуває, певне, в цю пору ані радості, ані смутку:

Ти коротку годину перерви його обідньої

До судом затискаєш між чашечками колінними.

 (с. 35)

 А Безкрила Птаха прагне:

Їй  би ласки такої, щоб тілом ішли мурахи

Аж до вигину шиї…(с. 44)

  Але… майже нічого не змінюється. Здається, Ловець Птахи однаковий у всіх іпостасях:

 А десятий …

якийсь там…

вже наново ліжко стелить…

 Що він знає? (с. 45)

«Culpa mea» – «Вина моя» – стверджує під час сповіді Лірична героїня.

Синиця не хоче бути Синицею. Їй хочеться,щоб трапилось Диво. Безкрила Синиця хоче стати журавкою. І – в небо. Та чи може зрозуміти той, з декількох, що їй хочеться вчинити неможливе?

Якщо Дива не трапиться, то… відболить:

Відшепчу тобі на золі.

Віділлю тобі на воді.

Відберу тебе, віддалю.

Та не вимолю – відмолю. ( с. 48)

Відмолити – означає прийти сьогодні, але, ймовірно, не прийти завтра. Невідомість виснажує :

Кричи!

Так голосно, ніби народжуєш

Тінь від тіні,

Чи світло від світла,

Чи істин ясне горіння

Вночі,

Коли двоє схрестилися, як мечі. (с. 50)

Сповідь Синиці продовжується:

За мовчаннями, навпіл розведеними мадерою,

 я і досі у святість твоєї любові вірую… (56)

 Але жаль за втраченим, за тим, що не повернути:

Мов сивинам твоїм так  ніколи не боліло

Мідне пасмо у косах грішниці…

Culpa mea…

Culpa mea…

(с. 63)

Зневірений найбільше той, хто визнав вину, будучи невинуватий. Зневіра породжує комплекси, особливо для того, хто спричинив її.

«Я – імпотенція» – третій розділ й наступне зізнання для Ловця від Птахи.

І справді, спокоєм можна в ньому напитися досхочу, можна обпитися навік байдужістю:

Кажуть, болить тільки вічність, а там – звикаєш. (с. 77)

 Здається, Синиця приречена:

І я не зречуся. Дивитимусь на замок.

Ти серцем моїм обирався на вічну владу… (с. 79)

 Останнє її прохання:

Проживи мене,

Перебудь мене, як відторгнення (с. 82)

Несподівано емоційними, аж занадто сміливими є ці два  бажання:

Я видіти  хочу, як ти її… до екстазу…

А може, разом?

І щоб відраза  – аж до сказу!

І щоб розривало вени від передозу… ( с. 89)

Й далі:

Перед тим, як  назавжди – порізно,

Роздивитися мене щасливу –

Не-від-різану… (с. 94)

Душа пере сліпне тобою – як сліпне птиця,

Гнізда порожнечу тамбуючи, ніби рвану

Рану… (с. 96)

Птаха без крил не буде крилатою, не воскресне Феніксом. В іншому житті Синиця стане… Ні, не Журавкою, а Закоханою Змійкою, аби назавжди вислизнути з долоні Ловця Птахів. Бо той ніколи не стане Змієловом, але повстане Змієм-спокусником. Тож тільки набутий досвід і те, що інтуїтивно підкаже серце – будуть супроводжувати чуттєву, пристрасну, несподівану, непередбачувану Жінку:

Ослаб мені нитку,

що впоперек сонце ріже,

Бо так заважає…

–        Кохатися?

–        Ні… кохати… (с. 101)

Милий мій, милями… коні у милі…в темені

Хвиля за хвилею я– по стіні розгладжена… (с. 102)

Переповнена еротичними моментами сповідь – наче бурхлива і несподівана повінь, що її стримують заледве тремкі береги:

Брунькою низько рай вибрякає

Там

Лиш,

Де

Звик

Я -зик. (с. 108)

Тиша тиш,

Чом не спиш?

Циц…і на…

Трохи  лиш, бо згориш.

Ш-ш-ш, ш-ш-ш

Райсько нам… (с.110)

…Ця Сповідь обеззброює найжорстокіших інквізиторів і релігійних фанатиків. Синицю не осудити, бо – в чиїсь долоні. Змія –десь між листям райської яблуні. А Єва… Єва  знову буде разом зі своїм Адамом, бо так їм було велено бути споконвіків. І нікому  не потрібно чиєїсь індульгенції.

Глибинна змістовність поетичної збірки «Culpa Mea», висока майстерність й невичерпний талант Тані П’янкової проявляється у кожному слові й рядку, в багатстві метафор, порівнянь, авторизмів, діалектизмів. Вона допоможе жінкам ПОВІРИТИ – як мені після першого ж прочитання книги, а чоловікам – УВІРУВАТИ, як це вчинив на одному диханні автор передмови Ігор Павлюк.

«Culpamea» – вчить нас не розмінюватись і не розмінювати людей, почуття, стосунки. А найбільше вчить – не боятись любити!