Перше, що варто зауважити: Богдану Дячишину як автору можна вірити, хоча б тому, що в його рядках і між ними відчутно живе щирість і відкритість. Його майже «цитатник» (Григорій Чопик) з осмисленням думок великих людей, Біблії та ін. можна приймати або не приймати, але в нещирості й неглибокодумності навряд чи можна звинуватити.

Автор цих рядків з Донбасу, тому сприймання й обдумування книжки Богдана Дячишина – у болючому контексті подій і у велемовних і (часто пустопорожніх) дискурсах щодо визначення долі окупованих територій, а найбільше – в усвідомленні причин того, що сталося… Читаю: «…те, що не підлягає об’єднанню, мусить бути відкинутим або знищеним, іншого виходу нема», і думаю, думаю: як воно буде?.. Хто більше у тому винний – влада чи самі «жителі Донбасу», що дали себе відлучити від рідного слова (що єднає, консолідує й активізує дух), від читання-думання-діяння, від національної культури загалом? Як же не стати на бік автора, котрий твердо стоїть на позиції Будителя приспаної свідомості мас: читай-думай-дій – задля розбудови цілісної української України! Інакше – занепад і … небуття. Автор переконаний – замість нас (для нас) ніхто цього робити не буде. Альтернатива проста і зрозуміла – життя або смерть.

Імпонує те, що автор не боїться осмислюючи, часом, полемізувати з видатними філософами (Алківіад, Анаксагор, Френсіс Бекон, Гегель та ін.), унаочнюючи методику тримання свідомістю тісного зв’язку думки, слова й наступної дії; при тому, самобутньо й оригінально міркує над природою філософії як такої.

Цікаві міркування про енергію матерії й енергію духу, про нерозважливе використання першої як витратної, і лінощами серця щодо витворення другої.

Хтось міг би закинути Богданові Дячишину надмірну перевантаженість цитатами й посиланнями на висловлювання тих чи тих авторитетів, а відтак – відсутність чи самозагубленість у хащах чужих думок; і – техногенний прагматизм у творенні семантичного поля тексту, і надмірну доскіпливість у наведенні аргументів на доведення тої чи тої тези; і, зрештою, – зацикленість на Біблії, яка будучи написана «просвітленими» (!) Всевишнім на теренах давньої Палестини, несуть для нас, українців, Слово Істини… А як бути з висловами християнських провідників інших народів (як-от патріарха Кирила – «посередника між Богом і людьми»), які також ніби глаголять істину… А скільки разів коригувалися-редагувалися на поважних зібраннях – Соборах – тексти Святих Писань?.. І як бути з істинами мусульман, буддистів, синтоїстів та інших сповідників не-Біблійного вчення? То все – сліпі й заблукані? І насамкінець, як нам, українцям-автохтонам на землі давніх трипільців, ставитись до руху новітніх язичників-рідновірів, що набирає потужних обертів серед слов’янських народів Європи? Забувати ж прапредків – не гідна справа.

Та я не стану, пане Богдане, нічого Вам закидати! Бо вільна, правдиво вільна людина, має таки право сповідувати суголосні своєму серцю світоглядні й духовні вартості. Тим паче – мудрість (як і суперечливість) Святого Письма годі заперечити. Кожна достойна людина має право бути самим собою, вірити в те, що близьке її духовній істоті. І – крапка.

Будучи «технарем», автор «Пережитого-перечитаного» образно-емоційно клекоче-волає: люди, читайте й думайте, думайте й читайте – це одна з найважливіших передумов виживання й самоствердження в строкатому й здебільшого індиферентному до України світі. Наша доля – в наших руках, в руках наших читачів-мислителів-діячів. Віриться, що недалекий той час, коли не державні еліти, близькі до олігархічних кланів, не політикани-популісти, а патріоти-інтелектуали Сходу і Заходу, волонтери й діячі із середовища науковців, освітян, мистців, журналістів підприємців та ін. визначатимуть духовний простір України.

Добре, що згадано «вселюдське» в цитаті з Антуана де Сент-Екзюпері, де йдеться про Істину: «Істина – це мова, що допомагає передати вселюдське. Істина – це не те, що можна довести, це простота». І тут же – від Тараса Шевченка: «Без матері і ми б не знали / І досі правди на землі! /… В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля».