Вже кілька днів перебуваю під впливом книжки Богдана Дячишина «Крихти живого часу Андрія Содомори», зарядженої потужною енергетикою духовності, світлом і святою філософією вічної правди, динамікою розвитку думки й відчуттям невмирущості душі. Одухотвореність автора передається читачеві, розкривається у нетлінному Слові, відлунює надією і сподіванням, проникає в найглибші закутки людської душі. В основу книжки лягло дослідження творчості видатного українського письменника й перекладача Андрія Содомори, життя якого – «це невтомна праця, вписана у численні сторінки його книг» ( с. 5 ) .

Автор знаходить найсильніші вислови митця і висвічує їх читачеві, акцентуючи на головному, долучаючи читача до роздумів, співпереживань і глибинного відчуття призначення людини на землі. «Співпраця з Божими намірами – найвище щастя» ( с. 12 ), – нагадує Богдан Дячишин і цитує думку Андрія Содомори:

                 Навіки втрачена благословенна днина,

                 коли в роздвоєнні ще не була людина!

                                              ( «Пригорща хвилин»)

Він запрошує нас у "духовно-сердечні мандри стежкою слова речей: слова поетичного, прозового, перекладного; світ сучасного, минулого, майбутнього, щоб повернути часи, коли слово «мало найвищу хвалу і шану…»"( с. 13 ). І це йому, як доброму поводиреві, вдається, читач отримує змогу насолоджуватися одночасно письмом Богдана Дячишина і витягами із творів Андрія Содомори, зі завмиранням серця відкривати незбагненні істини, філософські загадки і той світ, у якому все так мудро наповнено любов’ю до рідної України, Бога і Слова. Автор спонукає задумуватися над тими істинами, що формують основу людського мислення, буття й душі.

Читаючи твори Богдана Дячишина, людина відчуває, що вона не самотня, не покинута в цьому світі, бо в неї є Бог, Його книга законів: «Мудрість та сила – у Нього, Його рада та розум» ( Книга Йова 12:13 ).

«Нам залишається єдине: своїми душевними поривами ненастанно поєднувати минуле і майбутнє» ( с. 21 ), – наголошує Богдан Дячишин. Наше життя – великий Божий дар, але ми зобов’язані прожити його гідно. «Єдине, що таки нам належить у цьому житті – це час» ( с. 21 ), бо «час – це те, що в ньому». Наповнюймо його добром та добром, примножуймо нашу духовність!

«Безмір часу потрібний, щоб збагнути тайну словотвору, його живу світотворчу амплітуду», – пише відомий письменник Богдан Чепурко, бо «Вцілілій миті тій нема ціни / Бо час – одлуння втрати: / він – це ми».

Дивуюся, захоплююся цією книжкою, де голос автора тісно переплітається з голосом її героя, що одухотворює текст. Богдан Дячишин заводить нас на ниву творчості Андрія Содомори з надією показати найголовніше; прагнучи навернути читача на правдиву стежку пізнання, намагається спонукати кожного «бодай спробувати осмислити вічно живі істини Святого Письма… але для цього потрібно докладати великих зусиль» ( с. 23 ); і слово Андрія Содомори «...треба читати не лише фізичним оком, а й оком думки, духом людського єства, серцем» ( с. 29 ). Автор талановито відкриває правду цього слова з великою довірою до нього й вірою в абсолют добра.

Працю Богдана Дячишина по праву можна назвати просвітницькою, бо він невтомно намагається навернути людину до книжки: «Дозвілля без книжки – смерть, гробівець для живої людини» ( Сенека ), нагадуючи, що «За те, що маємо, і більше, потрібно постійно боротися; мусимо усвідомити, що боротьба за рідну мову не припиниться доти, доки не запаную в «В своїй хаті своя й правда» ( с. 83 ).

У книжці багато афористичних висловів, у ній переплітаються думки мислителів, що відкривають шлях до вдосконалення й гармонії душі. Розповідаючи про творчість свого героя, письменник відзначає його близькість до життєвих констант: «Поет розмовляє з читачем, із природою, з тими, кого вже немає серед нас, зі своєю пам’яттю, з любою йому античністю; вслухається у мову дощу і шурхіт листя, веде душевні розмови зі Львовом; блукає замжиченими вуличками рідного міста, наснажується ним…» ( с. 33 ).

Богдан Дячишин вміло розкриває неповторний поетичний та неперевершений прозовий світ Андрія Содомори, спираючись на тексти письменника, цитуючи їх, «бо лише подих Слова, його аура, несе найдорожчу для людини інформацію – почуттєву». Долучаймось до пізнання «Слова, яке в більшості з нас ніяк не знайде притулку, яке запрошує пізнати його сутність, закарбувати в своїй пам’яті, – щоб ми пробудилися для добрих справ та помислів, а відтак – втішалися добробутом у нашому загадковому, надскладному, але прекрасному житті» ( с. 45 ).

Пишучи про книжку «Сльози речей», Богдан Дячишин тонко зазначає, що «У цій книжці кожне слово, речення дихають життям, заохочують до читання серцем, відкривають завісу життя, якого ми не зауважуємо; не споглядаємо незбагненних порухів живого, хоча й мовчазного світу, який промовляє лише сльозою пам’яті і делікатно стукає до нашого серця» ( с. 57 ).

Розгорнувши перед нами книжку Андрія Содомори «Шевченків садок і Франкове поле. Спроба прочитання», автор вводить нас у сад вічних цінностей геніїв рідного Слова, залюблених до безмежності в український світ з його ностальгією й пам’яттю, болями та нескореністю духу. Він наближує читача до тих часопросторів, у яких працювали геній Шевченка і геній Франка, сприймаючи серцем «почуттєву інформацію», одкровення, сповнене гармонії і краси.

Перечитуючи «Крихти живого часу…», переконливо стверджую, що серце автора цієї книжки переповнене великою любов’ю до живого Слова та щирим прагненням донести читачам неперевершені твори корифея сучасної української літератури Андрія Содомори.