Ну, поїхав було «на съемки к Феллини» сторож Заболот з його «Малої книжки прощань»; філолог Зябко з «Невозвратных глаголов» «быстро оделся и поехал к тёте Нине в кулинарию, а потом и дальше, куда-то дальше, уже и не вспомнишь куда», а в поемі «Флягрум» ціла компанія мужичків, «выпив, полезли на тополь, чтобы все-таки достать Белку, и больше их в этот вечер никто не видел». Але ж після того всі ці герої з персонажами якось мимохіть виринають із затишного болітця «южнорусских» сюжетів і тихих любовних колізій!

Та й сам автор «Долготы дней» грішив від’їздами і поверненнями не гірше за своїх героїв. Навіть у рідних донецьких краях Володимир Рафєєнко був відомий лише у вузькому колі шанувальників суто російської словесності. Та він, здавалося б, і не вимагав більшого, публікуючись в малотиражних журналах і випускаючи збірки віршів і прози в маловідомих видавництвах. Після того були дві «Російські премії», короткий успіх на московських кухнях – і черговий реверс долі, схожий на реверанс жорсткого рефері.

У новому романі Рафєєнка повернення герою не дуже вдається. Принаймні в знайому реальність, яка в його рідному місті Z, чи пак Донецьку, віднедавна докорінно змінилася. Чи не тому, що всі його попередники так часто втікали від дійсності, що буквально накликали її в сюжет роману? «Знает ли мой читатель, как упоительно пахнет земля! – гукали вони нещодавно. – Как чисты эти ранние февральские утра! Вы замечали, как вкрадчиво и таинственно звучит трамвай в тумане? Буквально как глухарь на току. Лужи, темный снег, мягкая земля, тонкие стебельки зеленой травки, а если присесть в стороне от дороги, от случайных прохожих, в глубине промерзшей за четыре недели морозов посадки сирени, прекрасного растения семейства маслиновых, на случайный пригорок, расстелив целлофановый пакет, то можно расслышать шаги новой весны...»

І ось вона прийшла. Нова весна, «російська весна» - мірним кроком Командора, невблаганною ходою всіх двоюрідних людей з тонких книжок Рафєєнко, і нитка часу урвалася. Точніше, вона ще тягнеться, і все, напевно, влаштується у героя «Долготы дней», якщо, наприклад, замружити очі. Тобто, вчитатися в його новели в другій частині роману. І гірко при цьому стає лише тому, що на дворі вічний місяць травень, все цвіте, і вулички селища заливає блаженними запахами землі, неба і вічнозеленої біблійної історії, а тобі якщо не в армію, то обов´язково треба або одружитися, або безпробудно пити, або взагалі переїхати до Києва. Причому абсолютно всі довкола впевнені, що саме в цьому сенс життя. «Ну, все, сынок, – говорит отец, – удачно тебе защищать Родину. – Е-мое, – думаю я. – Какую, папа, Родину? Какую Родину?»

Хоча, з іншого боку, історія університетського професора, який «работать философом при бандитах не мог и не хотел», оскільки «Украину любил, пусть и несколько осторожно, а вот русского мира откровенно опасался, как всякий неглупый человек, к тому же и сын репрессированного», трохи роз’яснює ситуацію щодо родинних зв’язків. Тим паче, в другій частині донецького епосу, тій самій добірці новел, в яких абсурд перемішаний з місцевими трагедіями, відображена та сама непевна межа, що розділяла два періоди – довоєнний  і воєнний – у рідному місті автора. Тутешні вістки схожі на типові прифронтові новини будь-якого окупованого пункту. «Поиск еды и питья, отсутствие работы и безопасности, - наздоганяють нас реляції з попереднього, романного розділу. - Боевики на улицах города, российские СМИ в мозгах. Поговорить не с кем. И лучше ни с кем даже и не говорить».

У даному випадку реалізм новел заступає казкову метафізику самого роману, і якщо на його початку гуманітарна допомога для донеччан виявилася пасткою, і мешканців почали винищували жуки-прибульці,  то в новелах все значно прозаїчніше. Так, герою-фотографу однієї з них треба працювати, знайома загинула під обстрілом, але життя після цього не закінчується. Автор роману взагалі впевнений, що його книжка не лише про війну. Вона про людей, які виявилися в її заручниках ще за мирного часу. А ще роман з новелами Рафєєнка – про життя, яке за будь-якого часу перемагає смерть. Особливо, якщо його художньо зафіксувати – хоча б для того, хто виживе.

Владимир Рафеенко. Долгота дней. - Х.: Фабула», 2017. - 304 с. - (Серия «Современная проза Украины»).