Казка, як невичерпне джерело, колиска літератури. Саме в такому аспекті намагається розкрити цей вид народної творчості ужгородський письменник Олександр Гаврош в науково-популярному дослідженні «Казки і казкарі», що вийшло друком в Тернопільському видавництві «Богдан».

Автор на стільки різноплановий в своїх зацікавленнях і можливостях, що залишається тільки подивуватися його багатогранності. З-під пера О. Гавроша вийшли поезії, сотні статей на актуальну тематику, публіцистичні розвідки, пригодницький роман і надзвичайно популярні твори для дітей, небуденна драматургія і біографічні дослідження видатних постатей Закарпаття. «Казки і казкарі»  –  наче ще один пазл в широкому діапазоні письменника.

Видання невелике за обсягом, але по-особливому цікаве й змістовне. В ньому втілена досить смілива спроба систематизувати знання про народну казку, її мову, закони та закономірності побудови, нелегку працю збирачів та авторів казок.

Розпочинається дослідження розділом «Як виникла казка?», де автор аналізує історію виникнення різновидів казок: про тварин, фантастичних, або чарівних казок, їх дохристиянське та протоарійське походження, транснаціональний характер казкових сюжетів. Окрема розмова ведеться про соціально-побутові казки, які складають більшу частину народної творчості. Приводяться цікаві факти про зібраний фінським ученим Анті Аарне «Покажчик казкових типів». Мало кому відомо, що ґрунтовним казкознавцем був російський вчений Володимир Пропп, який вивів закономірності фантастичної казки в книжці «Морфологія казки». «Казка притягує у свій світ тільки те, що вкладається в її конструкції» – зауважує дослідник [с.11].

З розділу «За законами казки» ми дізнаємося, що В. Пропп вивів 150 елементів сюжету, які зустрічаються в чарівній казці, та 31 персонажа-функцію. «Саме з них, як із дитячого конструктора, і будуються всі казки» [с.13]. Підкреслюється особливе місце української казки в світовій культурі, оскільки число зібраних лише Володимиром Гнатюком казок про тварин перевершує навіть покажчик казкових типів Аарне. Стиль викладення матеріалу розкриває нам кропітку працю автора «Казок і казкарів» над темою дослідження – приводяться думки та цитати Івана Франка, Дж. Фрезера, В. Проппа, В. Гнатюка інших відомих людей.

Надзвичайно оригінальними і характерними для науково-популярних видань О.Гавроша є розділи, які він умовно називає «штрихи до портрета». Зокрема: «Брати Грімм: 35 штрихів до портрета», «Ганс Християн Андерсен: 40 штрихів до портрета»… Так звані «штрихи» пронумеровані і пункт за пунктом, подія за подією розкривають читачеві цікаві факти з біографії казкарів зі світовими іменами. Багато про що ми дізнаємося вперше, завдяки такому аналітичному викладенню.

Окремий розділ «Великі інтерпретатори» присвячений збирачам європейських казок Джіроламо Морліні, Джану Франческо Страпаролі та французу Шарлю Перро, які в XVI-XVII століттях піднесли народну казку до рівня літературного твору.  Згадується також О. Пушкін і його казки, записані зі слів няньки, а також видавець данської народної казки – Свен Грундтвіг.

Для чого автор здійснив такий системний огляд європейської народної творчості та її популяризаторів? Щоб поступово підвести читача до переконання, що українська казка посідає вагоме місце серед епосу інших народів Європи. Особливу увагу О. Гаврош акцентує саме на закарпатських казках – ретельно зібраних у фольклорних виданнях, але маловідомих серед широкого загалу читачів. Можливо, така ситуація склалася через споконвічну від’єднаність українських земель за Карпатами, чи багатолітнє перебування цього краю під різними окупаційними режимами. Доля подарувала Закарпаттю справжніх подвижників-фольклористів, як Михайло Фінцицький, Петро Лінтур, Володимир Гнатюк, які доклали титанічних зусиль задля фіксації унікальних зразків народної фантазії. Лише Петро Лінтур записав понад 1500 казкових сюжетів, видав шість оригінальних збірок казок.

Де ще можливо знайти такі цікаві літературознавчі родзинки? «Казки і казкарі» подають нам їх, наче на тарілочці.

В чому ж причина, що закарпатська казка менш відома, чи й не відома зовсім, на відміну від «загальнонаціональних» казок, записаних в Наддніпрянщині та центральних областях України? «Сумна відповідь ховається не тільки в тому, що ці казки так і не ввійшли до читанок. Просто їх видавали як книжки для дорослих. Це були радше фольклорні збірники, ніж дитяче читання. … Звідси й майже повна відсутність ілюстрацій, а якщо такі й були – то це складна графіка, явно не для дитячого ока» [с. 61]. Хочемо зауважити, що в творчому доробку самого О. Гавроша є оригінально оброблені, адаптовані для сучасного читача народні, так звані, «моторошні історії», що вийшли друком 2013 року у Видавництві Старого Лева під відомою назвою «Дідо-Всевідо».

Особливо цінною в збірнику «Казки і казкарі» є хронологічна інформація про збирачів карпатського фольклору - Володимира Гнатюка і Петра Лінтура. Той, кого цікавлять ці, направду, непересічні самовіддані науковці, отримає вичерпне уявлення про їх життя і творчі потуги, про справжню жертовність і місіонерство правдивих фанатів національної справи. «Цінність фольклорних записів В. Гнатюка – підкреслює О. Гаврош – не тільки в тому, що він зафіксував казки, байки, пісні, загадки, прислів’я, легенди Закарпаття, але, як сам пише, «мав на меті і лінгвістику»… таким чином Володимир Гнатюк є, по суті, першим фіксатором закарпатських діалектів, причому на всіх теренах їхнього поширення» [с.67]. Цей аспект надзвичайно важливий, оскільки зібраний науковцем мовний пласт ще раз доводить – територія за Карпатами споконвіків була заселена саме представниками української нації, які вимушено зазнавали різноманітних зовнішніх впливів.

Особливо приємно зустрічати в тексті згадки про збірники закарпатських казок, які побачили світ в ужгородському видавництві «Карпати» на початку 1970-х років і були книжками нашого дитинства: «Таємниця скляної гори» (закарпатські народні казки, зібрані Михайлом Фінцицьким), «Дванадцять братів» (закарпатські казки Андрія Калина), «Казки одного села», «Казки Верховини», які увійшли в золотий фонд української культури, а також, виданий у 1988 році, збірник «Чарівна торба», упорядкований ужгородським науковцем І. М. Синьком.

Окрема мова в книжці про село Горінчево Хустського району, в якому Петро Лінтур записав 300 оригінальних казок, та про народного казкаря з цього села  –  неписьменного Андрія Калина, що подарував нашій культурі 120 фантастичних історій.

Багато ще рідкісної інформації, поданої в доступній формі, можна знайти для себе, адже О. Гаврош  підійшов до розкриття теми із відповідальністю науковця.

Яке цільове призначення «Казок і казкарів»? Книжка буде особливо корисною всім, хто працює з дитячими колективами та дитячою літературою – вчителям, вихователям, бібліотекарям, а також викладачам та студентам філологічних і педагогічних напрямів підготовки.  Але основна цільова аудиторія – масовий читач, оскільки всі ми виросли на казках і дитинство кожного з нас мимоволі було оточене неймовірними персонажами, сюжетами, історіями. В нас не було Гарі Потерів чи покемонів, але ми знали Оха, Діда-Всевіда, Кобилячу Голову, Синьобородого Пана, знали Іванка та Царя Поганина, Повітрулю та Залізноносу бабу… Автору вдалося узагальнити знання про пласт як фольклору, так і літератури. «Власне література виникла з фольклору, коли з’явилася писемність» – це своєрідний підсумок дійсно потрібного і актуального дослідження.

На завершення наголосимо, що книжка О.Гавроша «Казки і казкарі» має бути в кожній бібліотеці, де пропагується українське слово, популяризується українська література, перебувати у вільному доступі для читачів усіх вікових категорій.