Роман Тетяни Брукс “Ожеледиця” (2017), як на мене, даремно звужений до жанру детективу, адже охоплює низку інших важливих і вагомих проблемно-тематичних площин (соціально-політична, історична, психологічна, філософська тощо). Разом із тим, саме така жанрова дефініція може мати комерційну мету, адже принадить прихильників гостросюжетних творів, яких у вітчизняному просторі не бракує.

Початок твору (зав’язка сюжету) виразно детективного кшталту, оскільки один із головних героїв – Антон Гаєвський – переживає трагічну втрату нареченої (Аліни Шмідт), яка ще й до того була вагітна. Схилений над бездиханним тілом у будинку Аліниної родини, хлопець усвідомлює, що саме його звинуватять у вбивстві (тим паче мати дівчини, потенційна теща, побачила, що його рука забруднена кров’ю), – тож вимушений тікати. За таких обставин повернення додому було би цілковитим безглуздям. Отже, Антон вирішує перебути у свого друга – Лаврентія Ботана. Позаяк останній відлетів на конференцію до США, Гаєвського до ранку прихищає сусідка Анжеліка. Вранці вони втрьох обмірковують подальший план дій; таким чином утворюється “триєдиний союз”.

Як бачимо, інтрига, напруга, що не спадає до останньої сторінки твору, властиві детективному жанру. Втім, час від часу спостерігаємо відхід від основної сюжетної лінії (розслідування вбивства і пошуки злочинця) завдяки своєрідним ретардаціям, екскурсам у минуле (історії родин, радянська доба, злочини НКВД), документально-художньому полотну про Революцію Гідності, Небесну Сотню, що нині сприймається ще як “тут і тепер”, але згодом теж стане відтинком історії – суворої, жорсткої, жорстокої, трагічної… Більше того, означена сюжетна лінія з магістральної на деякий час стає вторинною, другорядною, бо увага сконцентровується на розвитку взаємин “Лаврентій – Анжеліка”. У кожному разі, авторка не дає уяві й увазі читача розсіюватися… Тим-то, чергуючи один план подій з іншим, Тетяна Брукс не дозволяє реципієнтові втомитися від героїв… Ще цікавий момент: Антон, котрий на початку роману позиціонований головним героєм, згодом опиниться на задньому плані, либонь зітреться його виразність і пріоритетність аж до кульмінаційного моменту (смерті Гаєвського) і розв’язки, коли окреслиться вбивця і оприявняться мотиви злочину.

Назва твору і сам текст пройняті символічними знаками, подибуємо чимало художніх деталей, які вказують на подальші події чи слугують підказками, хто є хто.

Отже, Лаврентій Ботан – вельми перспективний науковець, попри свій молодий вік (30 років) уже професор і завідувач кафедри генетики рослин у сільськогосподарській академії. Мати його за життя була відомою актрисою, батько – американець, голлівудський красень Джордж Скотт, нині уже в надповажному (дев’яносторічному) віці. Авторка презентує цікаву історію та змістову наповненість імені та прізвища героя: ім’я “Лаврентій” – “як символ лаврового вінка – успішного завершення творчої діяльності знаменитої актриси Ольги Ботан” (с. 5); прізвище теж материне, адже “батькове Скотт українською звучало не надто пристойно”. І все ж, “Лаврентія дражнили то “ботаніком” через прізвище, то “лавровим листком” через ім’я”. Щось було пророче у прізвищі, адже в ньому артикульований обраний фах Лавра. Колізії довкола імені і прізвища подибуємо і в образі Анжеліки Зозулі. Вихователька дитсадочка, вона не сприймає ні першого, ні другого, вважаючи це глумом над собою (ідеться про невідповідність екранного образу й “сірої мишки”). Відтак, повна версія імені викликає в дівчини спротив, вона схильна до лаконічного “Ліка”. Либонь номінативні казуси на містично-магічному рівні єднають два світи – знатний (Лаврентія) та скромний (Анжеліки).

Вражає постать слідчого Борейка, який прагне чесно виконувати свої службові обов’язки попри ймовірні утиски з боку привладного оточення (генерала зосібна). А оскільки трагічна подія (вбивство Аліни) припадає на час Революції Гідності, це дає змогу увиразнити його пронаціональну та проєвропейську позиції. Зрештою, і Аліна, і Антон, а згодом і Лавр з Анжелікою – всі вони, так чи інакше, задіяні в перипетіях Майдану.

Тимчасом велика родина Шмідт викликає чимало запитань. Господар – Борис Мойсейович – депутат міської ради, кандидат у мери. Його дружина – Алла Володимирівна – вельми зверхня, скандальна пані, котра вже бачить себе першою леді міста; “надійний тил свого амбітного чоловіка”. Сестра Аліни – Марина – майстриня у сфері татуажу та боді-арту, “продукт сучасної просунутості й вільного мислення” (с. 10). А ще слабодухий Валерій – син Бориса Мойсейовича від першого шлюбу. На тлі цієї маси Аліна справді “біла ворона”, котра не губить високих моральних цінностей, істинна патріотка, вже за півкроку до одержання диплому про вищу освіту, батько навіть планує передати їй свій книжковий бізнес, адже Валерій невдатний до того. А ще вражає образ милої бабусі-“кульбабки” Нінель Георгіївни, матері господаря, котра пересувається в інвалідному кріслі. Коли всі одноголосно звинувачують Антона, бабуся єдина, хто захищає... Згодом і Гаєвському тет-а-тет натякне, що знає вбивцю і він теж дізнається… Справді, так і станеться: Антон усе збагне, але в пляшці горілки виявиться отрута… Звідкіля та пляшка?.. Хай наразі буде інтригою… Щоправда, підкажу, що зовнішність може бути вельми оманливою, але є окремі деталі, які вказують, що істинне, а що облудне… І в житті, і в книзі… Просто варто бути уважними навіть до дрібниць… Впевнена хода Нінель Георгіївни без візка є тому доказом. І старовинні світлини… І львівське минуле…

У кожному разі, “скелети у шафі” сягають радянської доби – часу розстрілів, доносів, цькувань і морального каліцтва. Чобіт системи нівечить і наступні покоління (певна аналогія з романом Мирослава Лаюка “Баборня”). Його жертвами стають і Аліна з Антоном. Вбивця двох (ба навіть трьох – з ненародженим дитям!) є рівночасно й уособленням, і жертвою совєтчини. Ось тільки навряд чи можна знайти виправдання, коли гинуть невинні…

Вже давно немає “залізної завіси”, проте, коли Анжеліка вперше потрапляє до США, то в її поведінці (ще в літаку і далі), стилі, манерах, емоціях, сльозах вчувається грізний, руйнівний слід від підошви системи. Оскільки авторка упродовж 12-ти років мешкала на Алясці, вона добре обізнана з американським побутом, різними (соціальними, економічними тощо) нюансами, які невідомі пересічному українцеві. Супроводжуючи свою героїню у літаку, готелі, ресторані, конференц-залі, салоні краси, Тетяна Брукс презентує розвинену цивілізацію. Американський світ спершу лякає Анжеліку, навіть поруч з галантним Лаврентієм вона почувається ніби в чужому взутті. Але згодом читач стає свідком внутрішніх (психологічних, світоглядних) і зовнішніх метаморфоз, коли “сіра мишка” перероджується в Анжеліку. Разом із тим, щастя не може бути абсолютним і перманентним. Смерть Антона, звістка про рак у Джорджа Скотта (батька Лавра), котрий нещодавно одружився з дещо молодшою Дороті у будинку для людей похилого віку (assistedliving), є надпотужними імпульсами до осягнення істини: варто цінувати кожну мить, надто коли вона єднає закоханих.

І насамкінець повернуся до символічної назви твору – “Ожеледиця”. Ідеться не тільки про явище природи (того дня, як Борейко розпочинає розслідування, він підсковзується і падає), але й про “слизьку” обстановку в родині Шмідт, “слизькі” душі її представників (зрештою, всі – за винятком одної особи! – опиняються під підозрою), “слизьку” політичну, економічну ситуацію… Дуже важко зберегти рівновагу і втриматися на ногах…

Вкладаючи у вуста Лавра власні міркування, Тетяна Брукс заохочує читачів до співпраці: “Всі ці політичні морози, вітри й завірюхи, гарячі й холодні війни не тільки змінюють устрій і систему державного управління в країнах. Вони заморожують долю кожної людини. Ми ковзаємо по цій жахливій ожеледі зовнішніх, між країнами, і внутрішніх, людських взаємин, замість того, щоб розтопити цей штучно створений лід, твердо стати на ноги і сміливо рухатися до свого щастя. Не вбиваючи, не ображаючи і не принижуючи одне одного. Я не знаю, як це зробити. Давайте подумаємо разом” (с. 94).