Тема чистоти української мови є однією з найбільш обговорюваних у суспільстві. Що вважати суржиком? Чи позбуватися певних запозичень? І головне: яким чином очищувати мову?

Від розмов до конкретних справ узявся львів’янин Тарас Береза, з-під пера якого вже вийшли «Мова – не калька», «Так кажуть», «Суржик – на смітник» та інші під загальною назвою «Авторська кухня словників».

Цьогорічною новинкою стала його книжка «Гарна мова – одним словом: словник вишуканої української мови», що вийшов у видавництві «Апріорі».

Для зручності, а також враховуючи творчий підхід укладача, надалі іменуватиму його автором. Так от, автор є відомим поборником чистоти української мови і справедливо вказує на її сьогоденне засмічення багатьма «росіянізмами», «совєтизмами», «глобалізмами», «англіцизмами», недолугими кальками, на кострубате використання мови у ЗМІ як політиками, зірками, гостями передач, так і самими журналістами. Про грамотність у соцмережах взагалі не йдеться. До речі, саме Тарас Береза почав пропагувати запропоноване Юрком Зеленим слово «вподобайка» замість «лайк». Волею-неволею, але автор був змушений також зайнятися вивченням і історії мови, аби відокремити питомо українські слова від запозичень і штучних утворень. В інтерв’ю  Tvoemisto.tv він також звернувся до такої вкрай важливої проблеми, як наслідок радянщини і агресивного російського впливу, згадав про слова, навмисне вигадані задля дискредитації української мови, аби навіяти думку про її незграбність і штучність («спалахуйка», «розчепірка», «швабрики»). До цієї теми також звертався дніпровський письменник і журналіст Володимир Селезньов у книзі «Мовні війни».

Водночас укладач зовсім не закликає позбуватися запозичених слів, що увійшли в нашу мову багато століть тому, натомість привертаючи увагу до слів на означення нових понять: інтернет (всемережжя), флешмоб (раптівка), комп’ютер.

Тобто  автор є поборником здорового мовного патріотизму. Адже це – не автоматна черга з анекдоту про мовний патруль, це повсякденна праця. Праця не лише письменників, мовознавців, вчителів, але й кожного носія мови, кожного громадянина. І словник покликаний нам допомогти у процесі вдосконалення знань рідної мови, адже безліч слів нам відомі, але лишаються поза активним вжитком, становлячи пасивний словниковий запас. А слова, якими не користуються – відмирають. Здоровий мовний патріотизм – це також мірило прірви між «отая кобєта ніц не дала мні коц» і «ранше я всьо па-украінски панімав, а тепер – нічо»!

Крім того, Т.Береза торкається такої дратівливої теми, як суржик, нарікаючи на його розквіт навіть у серці Галичини. Чомусь галицьке «шпацирувати» (а це німецьке spazieren gehen – прогулюватися) вважається діалектом, милим колоритом, а от слобожанське «сковорідка» - страшним русизмом, якому  треба оголосити війну, хоча обидва слова зустрічаються у літературі.

Сьогодні мало громадян України, які зовсім не володіють українською. Є ті, хто: 1) вільно говорить,  2) говорить погано, але добре розуміє, 3) розуміє, але не говорить. Хтось засвоював мову вдома, з живого розмовного середовища, інші – у садку-школі і не чули її поза навчальними закладами. І досі безліч носіїв мови і навіть вчителів-філологів переконані, що «ґринджоли» й «філіжанка», прописані ще в «Енеїді» І.Котляревського, мають бути ліквідовані «яко шкідливі полонізми й западенщина».

І виходить, що в багатьох людей різне розуміння, що таке українська мова, як має звучати, що має бути взірцем. Ось у цій справі і має допомогти словник Тараса Берези. Він не претендує на академічне видання. У статтях абсолютно відсутні наголоси (а це ускладнює сприйняття деяких слів і вступає у протиріччя з нормами лексикографії), відсутній глосарій наприкінці книги опісля основних статей, який допоміг би орієнтуватися у книзі, деякі широко відомі слова взагалі навряд варто було додавати у словник (вранці, позавчора, смачно, жоден тощо), деякі можна було об’єднати у синонімічні ряди (навзнак-навзнаки, поквапно-поквапливо-поквапом тощо), додати фемінітиви на означення людей (цікаво, як буде упертюх-дівчинка?).

Власне, на словник як такий, автор також має свій погляд, вважаючи, що нинішні словники мають бути якомога цікавішими, живішими, ближчими людям.

Попри дещо формальні недоліки (ну неможна скорочувати «М.Вовчок» і «Л.Українка» - це псевдоніми, а не імена і прізвища; подекуди розділові знаки розставляли себе самі, а алфавітного порядку не завжди дотримано), словник є надзвичайно цікавим. Деякі слова у ньому маловживані або подані у дуже вузькому значенні (числити – сподіватися на когось, травник – поросле травою місце, серпанок – туманна паволока, скруха – гнітючий настрій, снуватися – тинятися тощо). Список посилань у ньому (а це все – цитування у словникових статтях) сягає майже п’яти сотень, серед яких не лише Марко Вовчок, Леся Українка чи Володимир Винниченко, але й В.Шевчук, М.Матіос, В.Шкляр, Ж.-П.Сартр, Дж.Голсуорсі, Гі де Мопассан, Дж.Р.Р.Толкін і навіть Д.Стіл. Усі перекладні видання мають зазначеного перекладача. Не лишається сумніву, що всі вони були прочитані автором «з олівцем», що він радить робити і всім читачам. Читаючи приклади вжитку слів, мимохіть відчуваєш бажання перечитати ці твори повністю. Таким чином, укладач ще й зробив «промоцію» деяким авторам.

Якщо Ви дійсно любите українську мову і прагнете її вдосконалювати, бажаєте чути звідусіль оту саму солов’їну – зверніться до популярного словника від Тараса Берези, бо мовне оточення ми створюємо самі, тож, почніть з малого, і досягнете, хто зна… шевченкових вершин!