«Розмальована мама» Джаклін Вілсон – це найскандальніша книжка, яку важливо читати дітям, але читати дорослим - іще важливіше. Гостра, пронизлива, іноді шокуюча, але врешті-решт життєствердна, ця повість була визнана в Англії кращою дитячою книгою 2000 року. Як, загалом, і більшість творів видатної англійки. У списку кращих дитячих книг усіх часів за версією ВВС – аж 14 книг Джаклін Вілсон!

Вона, як ніхто, уміє писати для сучасних дітей і про сучасних дітей – без менторства і брехні.  Просто, зрозуміло, від імені та голосом ровесників. Тому їй віриш і до неї дослухаєшся. Знаково, що у своїх текстах Вілсон часто піднімає питання, про які важко чи незручно розповідати, не те що писати: розлучення батьків, психологічні травми, анорексія, складні стосунки з ровесниками, перші розчарування, непрості кохання, перші статеві стосунки, відповідальність, неповносправність, психічні розлади… Тобто, питання і проблеми, які є у суспільстві, але про які не прийнято багато говорити. А потрібно, бо «тікання» від проблеми аж ніяк не є її вирішенням. І книги Джаклін – це такий собі «тренажер», який «прокачує» дитячі почуття, який дає надію, що все врешті-решт буде добре. Який запевняє, що із кожної проблеми є вихід, який показує світло в кінці тунелю. Адже герої всіх цих непростих книг врешті  «виходять» на позитив.

Отож, «Розмальована мама»… Непередбачувана і химерна, любляча і недбала, сильна і беззахисна мама. Розмальованою її назвали через те, що все її тіло було вкрите барвистими татуюваннями: відьми, жаби, хрести і ще багато всілякої всячини. У свої 30+ Маргарита жила життям шістнадцятирічного підлітка: нескінченні гульки, натовпи залицяльників, неадекватна поведінка…  Та час від часу вона згадувала про батьківські обов´язки – і тоді починала їх виконувати просто-таки несамовито…

Скажу прямо, коли я почала тільки читати цю книгу, то поведінка горе-мами мене дуже дратувала і напружувала. Уже ближче до середини я почала підозрювати причину, яка ближче до кінця таки вималювалася у справді психіатричний діагноз – депресивно-маніакальний психічний розлад…

Так уже історично склалося, що на просторах країн колишнього СРСР психічні хвороби – це соромно. Майже так само соромно, як і венеричні. От, приміром, розповісти  про те, що у твоєї мами хворе серце чи нирки – нормально, вам усі співчуватимуть, усе ок. Та варто лише згадати про психологічні чи психіатричні хвороби – фу-фу-фу, це як тавро, «хороші люди» таким не хворіють!

Признайтеся, є таке… А книжки, тим паче – дитячі! – на такі теми – це виняток. Власне, це перша моя книга такого штибу…

Так от,  у такої проблемної мами є дві розумниці-доньки. Природно, від різних мужчин (НЕ чоловіків, про це навіть не йдеться). Дівчатка рано навчилися давати раду і собі, і своїй мамі, коли у неї періоди «загострення». Іще зовсім малі (Зірці – 13, а Дельфінні – 10), вони самотужки ведуть господарство, роблять закупи, прибирають і навчаються. Старша сестра частенько заміняє маму молодшій; врешті, саме Зірка вибавила Дельфінну:  годувала її, вкладала спати, розповідала казки…

Вілсон дуже глибоко описала, що відбувається в душі у дитини, яка, маючи живих батьків,  залишається один на один у боротьбі за своє право на щасливе життя. Людська психіка – річ дуже крихка і особлива. Людям властиво пам’ятати добре і витісняти погане. Такого поганого, навіть жахливого дівчатка пережили багато, але вони щиро люблять свою маму і вважають її найкращою у світі. Вони радіють буденними речам, як от прогулянки з мамою чи спільні закупи, адже це – справжнє щастя у ситуації, коли психічний стан найріднішої людини погіршується із кожним днем…

«Ми ніколи не говорили на Маргариту «ненормальна», навіть коли вона поводилася найгірше.

- Можливо, варто було сьогодні розповісти про все у школі, - зітхнула Зірка.

- Як це?

- У неї все більше й більше їде дах, ти ж бачиш. Скоро зовсім поїде. І я не знаю, що спаде їй на думку наступної миті. Й вона не знає. Вона може знову піти сьогодні ввечері та не повернутися.

- А ось і ні! Тепер все не так, зараз вона дуже мила.

- Що ж, насолоджуймось, поки можна. Ти ж знаєш, до чого воно все йде…

- Вона не винна, Зірко.

Зірка переконувала мене в цьому – знову і знову. Це було як молитва, безсумнівна істина. Іноді Маргарита поводилася трохи божевільно (але це слово не можна було навіть згадувати!), але ми ніколи нікому не повинні були казати про це, а ще мусили завжди пам’ятати, що вона не винна. У неї просто мозок був облаштований не так, як у більшості людей.

Я уявляла звичайний мозок – сірий, правильний і нудний. А поруч – мозок Маргарити. Увесь рожевенький і фіолетовий, з підсвіткою. Я просто бачила, як він сяє з її очей, оточуючи голову зірками.

- Звісно що винна! – заперечила цього разу Зірка. – Вона могла би піти до лікаря і пройти курс лікування.

- Знаєш що? З нас трьох збожеволіла ти! – люто вигукнула я. – Ти ж знаєш, як їй там! Це просто камера тортур! Вони там прикладають оголені електричні дроти до голови і труять різними хімікатами, від яких нудить і трясе так, що можна забути і власне ім’я!»

Не хочу відкривати усі карти, не буду оповідати, як Зірка й Дельфінна шукали і знайшли своїх татів чи  як Маргарита лікувалася у психіатричній клініці, скажу лише, що фінал цієї повісті дає надію на краще.

І все це – завдяки тому, що дівчатка люблять маму і одна одну, хоча ці почуття й піддаються серйозним випробуванням.

«Розмальована мама», як й інші книги Вілсон – емоційна і справжня, неймовірно захоплююча і зворушлива. Це – життєва драма, у вир якої потрапляють уже рідні тобі люди.  Це історія героїв, яких ти готовий розшукувати, щоби прихистити, обігріти, підтримати – настільки ти переймаєшся їхньою долею.

Тому просто візьміть цю повість – і самі прочитайте. І я переконана, що, прочитавши одну книгу Вілсон, ви повернетеся у «НК-Богдан» за другою, і за третьою, і ще, і ще, бо кожна з них – особлива. Бо вперше Вілсон заговорила українською завдяки перекладам Володимира Чернишенка, і здобула десятки дівчачих облич у ілюстраціях Ганни Осадко. Бо ці книги вчать співчувати і любити. А це – найголовніше у житті. І після цієї книги ще більше починаєш любити своїх близьких. Особливо дітей.