Мабуть, невипадково ця достоту лірична книга малої прози черкаської письменниці й композиторки Таміли Чупак (з м. Кам’янка) втрапила до мене одного прохолодного листопадового вечора, коли західноукраїнська просторінь і навіть Київщина були притрушені першим цьогорічним снігом… Ще дерева цілком не розпрощалися з листям, земля ще не згубила осіннього килиму… Але натяк на зиму вже завібрував… Як у першому оповіданні “Осіннє видиво”, де попервах оскаржується теза про осінь як поетичну часовість, адже всі слова пташино відбувають у вирій, залишаючи героїні-мисткині душевну і словесну порожнечу. Тимчасом самотність нараторки не є абсолютною, адже на гостину до неї напрошується депресія в подобі застудженого страховиська: останнє згодом під впливом запашної кави вдатне трансформуватися у доброзичного домовичка (прочитується ефективне подолання “екзистенційної порожнечі”). Дивовижно, але саме перший сніг виповнює душу героїні й папір на столі словами та відроджує віру в Осінь як найпоетичніше буття:

Небо сніжинками дихало,

вітер мереживо плів,

впала на білий папір

пригорща втішених слів –

осені прядиво-видиво [с. 10].

Цитовані поетичні рядки єдині у своєму родо-жанровому вияві. Зрештою, либонь болісно й тужно авторці прощатися з поезією заради прози. Невипадково перший із двох розділів книги має вимовну назву – “Поезія образилась”. Як далі образно мовиться в оповіданні “Зустріч”: “Зібрала вузлик з нехитрими пожитками – зошитом, ручкою, думками – та й пішла не оглядаючись” [с. 15]. Можливо, в образі Поетеси, героїні означеного твору, прозирає постать авторки, котра зненацька (?) береться за прозу: “Усі попередні образи й зради Поезія змогла пережити, але ця виявилася найболючішою. Кінець дружбі” [с. 15]. То ж чи звинувачує себе Таміла Чупак, чи вважає себе зрадницею, чи навпаки сила уяви й вимислу дозволяє їй дистанціюватися від героїні? У кожному разі, тут художньо втілена теорія Ідей, прописана у книзі Елізабет Ґілберт “Велика магія”: “ідеї шукають собі найвідкритішого до співпраці партнера […] справді рухаються від душі до душі, ідеї завжди намагаються відшукати найоперативнішого та найефективнішого провідника на землі (як блискавка)”. А отже, зраджена Муза таки знайде собі партнера, споріднену Душу: “Втішений Поет візьме за руку свою життєдайну Музу, щоб віднині удвох, оминаючи прозаїчні будні, неувагу світу, злослів’я й потраву, вимережувати свою сокровенну, ясноджерельну, тихоплинну казку життя” [с. 16].

Проза Таміли Чупак направду поетична, світла й сонцесяйна (попри деякі драматичні тони), сповнена витонченого багатства художніх засобів: “Різдвяний крихкотілий сніг, не шкодуючи сил, вальсував, намагаючись створити казково-піднесений настрій…” [с. 17] (“Зимовий сон”). Тут і далі добачаємо замилування краєвидами, їх поетизацію та персоніфікацію. Відтак, маємо поезію в прозі, інакше кажучи, поезопрозу. Більше того, даються взнаки музична освіта авторки та її багатий досвід у пісенно-композиторській царині: мелодійність виявляється на всіх структурних рівнях представлених текстів. Музика творить звуки, які графічно карбуються буквами, мелодія вплітається в художні засоби та композиційно-сюжетну організацію, визначає більшою чи меншою мірою долю персонажів.

Прикметно, що проблемно-тематична палітра і стильова манера письма Таміли Чупак сприяють розширенню читацької аудиторії – від дитячої до зрілої. Скажімо, в оповіданні “Дощик і Парасолька” маленький читач добачить казку, а реципієнт юнацької і старшої вікових категорій – любовний сюжет із динамікою почуття (рух від висхідної до низхідної інтонацій): зачарування, симпатія, прагнення взаємності, тяжіння до ідеалізації об’єкта уваги – насамкінець розчарування… “Парасолька здивовано підняла голову, та нічого не відповіла, а лише змінила форму, перетворившись раптом на звичайну гілку. Краплик так розгубився, що на якусь мить навіть забув про свої обов’язки. […] Відчувши власну безпорадність, спантеличений Дощик побрів навпрошки через луги, садочки, городи та квітники, зрошуючи все навколо гіркими й водночас живильними краплями-сльозами” [с. 12].

“Невигадана історія старого Шляху” презентує старість як слабовитість тіла, час медитацій і розмислів про минуле й теперішнє, віри у майбутнє… Душа черпає наснагу у спогляданні за дітьми та молоддю, отримує істинну й цілющу всолоду від музики. “Старенький, потоптаний, вичовганий дідусь Шлях насолоджувався легковажно-ритмічною музикою підборів” [с. 13]. “Лише спомини про щебетливу дітвору зігрівали понівечену душу старого Шляху” [с. 14]. Занедбаний та спустошений дитячий садок (символ зруйнованого буття) поглиблює самотність і порожнечу Шляху. Тимчасом персоніфіковані Ями та Вибоїни нагадують сварливих тіток.

В оповіданні “Справу зроблено” знову ж таки зустрічаємося з Домовиком – на ймення Яків (біблійна генеза імені). Так само як образ домовика (дідо), означене ім’я має низку зменшувально-пестливих аналогів (Якусь, Яць, Яшко, Яківко, Яцьо) – міфологічні мотиви. На відміну від кота Мурка, Домовик є тонким естетом, істинним поціновувачем “елітної” музики класичного ґатунку: “Прозрівання на красу почалося в Якуся з дитинства. Він прикипів душею до цього гостинного дому, що під своїм покровом зберігав справжню мистецьку магію. Дідо безпомильно вгадував Баха, Шопена, Ліста, Рахманінова і свого улюбленого Лисенка…” [с. 21]. А ще душу Якова невимовно зворушували співанки Катрусі: остання прищепила віру в домовика доньці, та – своїй дитині і так далі по діахронії… (ця споконвічно українська язичницька віра перманентно переходить з покоління в покоління). Усупереч традиційному розумінню Яків не приймає жодного з чоловіків (за винятком одного), вважає їх негідниками і прагне вберегти жіночих представниць роду від чоловічої “раси”.

Другий розділ книги – “Спрага справжності”. На відміну від казково-міфологічних мотивів вищеаналізованих творів, тут простежується потужний зв’язок з нашими реаліями, хоча й містика не губиться, не оскаржується – навпаки увиразнюється на тлі буденщини. Ніби мимоволі повертаємося на землю з її суєтністю, людською юрбою, що звикла метушитися подібно до мурашок. Тут і типова поїздка різних за віком і світосприйманням (до іронії та гротеску!) людей у салоні транспорту, де всі обернені до власних проблем, хтось гучно розмовляє по мобільному, лунає “шансон”… (“В автобусі”).

Драматизм “Забутої мелодії” здатен розчулити будь-кого; магія музики вчувається між рядками й залишає щемкий післязвук у душі читача; потужність душевного суголосся героїв, сила почуття долають межу світів… “Музика сама знайшла її – Василькова ніжно-печальна мелодія, яку він придумав і подарував їй перед від’їздом. Музика, що вечоровим цілунком торкнулася Алісиних спогадів, тепер увійшла в неї й защеміла десь лівіше в грудях” [с. 31 – 32].

Міфологічне прочитання отримує образ вікна в оповіданні “Вікно мрій”. Архетип вікна традиційно є рубежем між світами своїм/чужим, минулим/майбутнім, земним/потойбічним… Образ вікна в інтерпретації Таміли Чупак сповнений додаткової таємничості й “магнетичної сили”: поетичне видиво через вікно контрастує з прозовими реаліями за порогом оселі, навіть у подружньому житті… “Вона завжди знала, що її вікно особливе, і воно теж знало, що вона знає. То була їхня таємниця” [с. 39]. Які горизонти відкриває це магічно-містичне вікно? Думається, лише Творчість здатна дарувати такі широкі овиди, долати межі, воскрешати мамин голос із небуття: “[…] мандрувати далі, аж за той загадковий ліс, за яким, здавалося, височіли гори, що дружили з хмарами. Зійти на вершечок могли тільки справжні мрійники. Для них відкривалася потаємна стежинка, яка допомагала обраним здійматися на вершечок найзаповітніших мрій. Та все ж доходили не всі – тільки найупертіші, найзатятіші, найзаповзятіші у своїй вірі. І вона була однією з них” [с. 40].

Окрім музичності, Таміла Чупак уміє живописувати словом, вимальовуючи, скажімо, сни, відмінні особливості їх у дитячому та дорослому віці, раннє бажання злетіти до казкових обріїв і зріле прагнення побачитися з рідними та близькими, котрі відійшли у засвіти. “54 роки разом на землі. І от тепер – ціла вічність удвох на небі. А нам залишається тільки пам’ять, та ще… сни” [с. 43].

Два передостанні оповідання присвячені сьогочасним драматично-трагічним подіям – світлої пам’яті Небесної Сотні й одного з їх когорти – Ангела (“Присвята”)і неоголошеній війні на Сході (“Хто такі укропи”). Душа Жінки-Митця і Жінки-Матері особливо зболена… “[…] звикнути можна до всього, навіть до… війни. Та хіба можна змиритися, віддаючи їй найдорожче – власних дітей” [с. 47].

Останній твір “Дорога до храму”, повертаючи увагу читача до радянського тоталітарного минулого, доби тотального (примусового!) атеїзму, висновує потребу й потужність, питомість і органічність Віри людини в Бога, всолоду Свободою як найвищою цінністю буття Людини й Нації. “Нас усіх виховували атеїстами. Страх у людях жив великий, боялися за власне життя. Мого прадідуся Архипа репресували, бо був священиком, і з Соловків уже не повернувся. Тільки бабусю Катерину, його доньку, “перевиховати” не вдалося. За всю родину гріхи у Всевишнього відмолювала” [с. 50] (мама Оленці).

Насамкінець зауважу, що Таміла Чупак постає справжньою творчинею вишуканих авторських неологізмів: “дивоквіти”, “найсонцесяйніша”, “ясноджерельна”, “сріблинки-сніжинки”, “крихкотілий”…

Сонцесяйно-лірична “Павутинова мелодія бабиного літа” з поетично-музично-живописно-прозовими акордами сягає глибин Душі і лишає мурашки на шкірі…