Це перша в Україні художня книга про взаємостосунки видатних митців двадцятого століття, імена яких відомі всьому світові: балерина Ольга Хохлова й художник Пабло Пікассо. Подружня пара – українка й іспанець. Їхнім сімейним стосункам ніхто не пророкував бути щасливими й довготривалими. Їхні сучасники дивувалися такому шлюбові: полігамний, непередбачуваний, епатажний Пікассо й вихована в традиційних рамках християнської моралі, аристократична Ольга Хохлова... Вона – родом із Ніжина. Саме їй судилося стати повічною дружиною Пікассо. Бо в силу життєвих обставин вони так і не розлучилися. Їхньому шлюбові в нинішньому році виповнилося сто років. 

Колосальні враження від прочитання цієї повісті, не поділитися якими просто не маю права. Це – добротна постмодерна проза з бездоганно структурованим та розгалудженим сюжетом, наповнена персонажами, з-поміж яких немає жодного вигаданого. Всі вони жили й творили – і головні, й другодядні – в ХІХ-ХХ століттях, і переважна (якщо не абсолютна) більшість їх – це митці світового рівня. Пабло Пікассо, Макс Жакоб, Сергій Дягілєв, Гійом Апполінер, Луї Арагон, Ерік Саті, Серж Лифар, Жорж  Брак, Гертруда Стайн... Це ж яку треба мати авторську сміливість охудожнити, буквально оживити в літературному сенсі живописців і поетів, танцівників і продюсерів, – митців, на творчості яких культурологічний світ до сих пір тримається й буде триматися ще дуже довго!  

Центротворними фігурами тут є подружня пара – Ольга Хохлова й Пабло Пікассо. Еволюція їхніх стосунків відтворюється через радощі й печалі – від великого, неймовірного кохання до повного відчуження й навіть ворожості. Авторка, опираючись на доступні джерела й інколи апелюючи до них (що цілком дозволено законами постмодерної творчості), занурює читачів у пікассовський та навколопікассовський контекст; через внутрішній світ своїх персонажів успішно зреалізовує чи не найголовнішу ідею: час швидкоплинний і тлінний, а мистецтво – вічне. Благородній ідеї вічності мистецтва вірно служили головні персонажі: Пабло – живопису, літографії, скульптурі, кераміці й навіть поезії та драматургії; Ольга – балету. 

Для всього свій час, – і після народження дитини Ольга попрощалася з балетом, віддавши всю себе вихованню сина й насолоджуючись водночас світлою порою материнства. Й те, що Пабло до неї охолов, почав повертатися «до самого себе», полігамного, дивакуватого й незбагненного, вона сприймала по-жіночому мудро й навіть стоїчно. Ользі було кого любити – свого сина Поля (Пауло), названого на честь батька. Що далі? Далі – життя, епізоди якого переказувати згідно з сюжетом у мої плани не входить. Бо занадто болюча правда... Нехай читач сам про це дізнається.  

Але Ольга – не жертва. Не стражденна, екзистенційно розхристана натура, як її вже поспішили обізвати деякі рецензенти у своїх відгуках про книгу. Вчитаймося в прикінцеві розділи повісті. Навіть, перебуваючи в інвалідному візку (після інсульту вона так і не стала на ноги), персонажниця зображена світло й променисто. Вона продовжує любити сина, внуків і самого Господа, змирившись із жорстокими поворотами й несподіванками своєї долі. Аристократизм духу все своє земне життя вона носить у собі.  

У свою чергу, Пабло – не тиран і не жахливий деспот, як може здатися багатьом читачам. Авторці вдалося по-філософськи розставити логічні акценти в тексті: винних тут немає. Усі – праві. Більше того, на сторінках 113-115 письменниця вміщує своєрідний прозовий панегірик Художникові, захоплено перелічує багато його талантів та успіхів, а також дякує Пікассо за похвальні відгуки про картини Катерини Білокур, за те, що сфотографувався в українській вишиванці, й за те, що хліб за столом завжди клав правильно, як Ольга колись навчила, – скоринкою догори.  

Ця книга настільки цікава емоційно, образно-тематино й фактологічно, що є підстави вважати: це – явище в сучасному українському літературному процесі. Авторці, завдяки власному ноу-хау (маю на увазі т. зв. есхатологічні інтерв’ю), вдається неймовірне: ота безлика, безіменна Кор., яка протягом сюжету спілкується з Ольгою й Пабло, рухає весь сюжет, доносить із перших вуст охудожнену правду до читачів.  

Як добре, що така книга з’явилася в Україні. Добре ще й тому, що написана вона розкішною мовою, за якою давно скучили високоосвічені, духовно розвинені читачі. Письменниця – філологиня за однією зі своїх освіт, – знає семантику й етимологію кожного українського слова зсередини. Тож бажаю щасливого й нескінченно довгого творчого життя і цій книзі, й шановній авторці.