Я помітила за собою і за тими, для кого писання є роботою, що останнім часом ми читаємо книги не тому, що хочемо дізнатися про щó розповідає автор, а про те, як він це написав: як будує сюжет, фрази, речення, який в нього словниковий запас, чи потрібно йому те, що ми на лекціях для студентів-філологів називали «поетичні тропи». Тому ми так цінуємо книги, коли хочеться сказати: «І я хочу так написати», або: «Цікаво, а як він/вона це зробив/ла?»

От, власне, книга Каролін Ламарш – сучасної бельгійської письменниці «День пса» у перекладі Івана Рябчія якраз і викликає таке бажання, коли до сверблячки хочеться «поколупатися» в майстерні письменниці.

Роману понад 20 років, в анотації до нього ми читаємо, що  письменниця ним заклала канон сучасного бельгійського роману в новелах. Так, «День пса» складається з шести оповідок від імені шістьох різних людей, начебто, не пов’язаних поміж собою нічим, окрім пса, якого всі вони бачили, або не побачили, але припустили, що бачили, або уявили, що бачили його на одному бельгійському швидкісному шосе.

Першим про пса розповідає на шосе далекобійник. Дивний далекобійник. А точніше, дуже дивний далекобійник. Зовсім не схожий на той маскулінний, грубий образ, який ми звикли собі уявляти. Натомість він сентиментальний, не впевнений в собі, хирлявий фантазер, який полюбляє писати про свої фантазії до газет, і трохи схиблений від своєї самотності. Так, починаючи про щось розповідати, він починає фантазувати, це можна було б назвати брехнею, якби не абсолютна позбавленість будь-якої практичної користі від того, що він виголошує. При цьому він чітко усвідомлює, що підбріхує, не так, як інші, що вірять у свою брехню. Далекобійник до кінця не впевнений, що бачив пса на шосе, що біг поміж машинами. Але йому дуже хочеться, щоб він там був.        

Другим був священик, абат Жан. Він також дуже дивний, дуже дивний, звичайно ж, з погляду обивателя. Хіба не дивно, що отець може покласти камінчик з закам’янілими рештками мушлі, що нагадує жіночу піхву, у церкві перед образом Діви. Цей чоловік побачив пса на автостраді, коли вже там зібралася купка інших очевидців події. І він признається собі: «Ошалілий загублений пес, який мчить так, ніби за ним женеться сама смерть, – ось хто я такий!»  

Третьою про пса розповідає молода, судячи з оповіді, небайдуже до сексу жінка, асоціюючи цей спогад зі своїм коханцем – бібліотекарем з Музею сучасного мистецтва, коханцем, який під час оргазму може вигукнути: «Я такий маленький, такий маленький!», і якого вона вирішила покинути. Собака на дорозі і в неї викликала цілком конкретні асоціації: «"Паніка і самотність оглушили і осліпили бідолашну тваринку" – думала вона про все, поки не зрозуміла, що вона –  і є той пес».

Вже після третьої новели читач розуміє, що усіх шістьох персонажів роману об’єднує не лише пес – реальний чи уявний, що опинився в екстремальній для себе ситуації, самотній і беззахисний у світі людей і машин, – а те, що всі в тій собаці побачили самих себе. Тварина відкрила їм очі на них самих. 

Четверта новела ще більше переконує нас у цьому висновку. Молодий гей, щоб притлумити в собі відчай від неможливості бути таким, як всі, сідає на ровер і вирулює на автостраду, маневруючи під агресивні сигнали, поміж машинами. Побачивши на дорозі пса, він, боючись його збити, невдало вирулив на обочину і злетів з велосипеда. Вигляд нещасної тварини допомагає йому усвідомити, що це не він пішов з роботи, це його, як пса, викинула начальниця-гомофобка, так само, як раніше, його викинув з дому батько, а коли він відкрив свою душу друзям, ті холодно – своїм нерозумінням викинули його зі свого життя.

Спершу читач думає, що авторка акумулює у своєму романі історії «зайвих» у західному суспільстві людей, однак пізніше на думку приходить крамольне припущення, що ці люди – не винятки, що ці люди – правило: чим більших вершин досягає цивілізація, тим більш депресивним стає життя людей. Цивілізація, як Хронос, зжирає своїх дітей. Так було з усіма цивілізаціями, і сучасна західна не є винятком. 

І як тільки ми «розгадали» метод Каролін Ламарш, принаймні у цьому романі, і заспокоєно дочитуємо роман до кінця, вона змінює тактику, п’ятий і шостий монолог приносять нам нову схему.

Автори, а точніше авторки двох останніх монологів пов’язані між собою родинними зв’язками, але ми не відразу це розуміємо. Ми не відразу розуміємо, що це мати й донька, між якими – щось на кшталт комплексу Електри. Обидві хочуть позбутися одна одної, а точніше, якоїсь хворобливої взаємозалежності, і, здається, поява пса на шосе дає їм такий шанс. Ці дві жінки – також не вписуються в стереотипну модель «ідеальності» сучасного західного суспільства. Вони по-різному реагують на тривалу хворобу чоловіка/батька та його  смерть – безкінечними суперечливими рефлексіями, намаганнями позбутися депресії надмірним вживанням їжі тощо.

Особисто я зустріла в цій книзі те, що ніколи не могла озвучити своїми словами, оскільки не мала право про це говорити – про жорстокість західного світу. Фраза «Пес не мав на кого розраховувати» стосується і його: в західному світі не доводиться на когось розраховувати.  На всіх людях лежить, словами однієї з персонажів книги, «тягар Заходу, що його в пам’ять про греків звуть демократичним». Уява кожного з персонажів роману Каролін Ламарш малює свій «собачий образ», допомагаючи нам зрозуміти, що ми так само, як і вони, носимо в собі свого пса.