«Кадіма» ― це означає «вперед» і «на схід»

Напис на кокарді полка The Jewish Regiment

Видавництво «Zалізний тато» в черговий раз здивувало читацьку публіку новою книгою, яка дуже вчасно зʼявилася у нашому культурному полі. Мова йде про мемуари відомого письменника, журналіста, ідеолога правого сіонізму Володимира Жаботинського під назвою «Слово о полку». В чому ж актуальність цієї книжки для нас, які спільні точки дотику має наша сучасна історія зі становленням держави Ізраїль? Ці теми є вкрай важливі для тих, хто вміє розгледіти аналогії в паралельних явищах, нагадаю, що компаративістику ще ніхто не відміняв.

Ці мемуари та кілька статей, що також увійшли до книжки, є виразним свідченням того, що, яка б не була далека від реальності ідея, її завжди можна зреалізувати, віддавши жертву. Чим далі ідея, тим більша жертва. Книга також перевертає усталені українські стереотипи щодо євреїв як шинкарів чи лихварів, а також як тих, хто повсякчасно винуватить українців на різних етапах історії в єврейських погромах.

Отож Володимир Жаботинський ― високий ерудит, мілітарист, який тонко відчував потреби тієї кривавої епохи, в яку довелося йому жити. Він створює власне видавництво, багато займається журналістикою, виступає перед євреями, що розкидані по Європі, котрі практично не мають обʼєднавчого магніту ідеї. Жаботинський створює організацію «Союз імені Йосипа Трумпельдора». За словами автора передмови Олексія Бешулі «організація ставить собі за мету виховати новий тип єврея ― людини не розкиданої світами діаспори, але державника, єдиною ідентичністю якого має бути належність до нового суверенного Ізраїлю». Через безліч інтриг та поворотів долі Жаботинський створює підпільну військову організацію «Ецель», налагоджує контакти з Беніто Муссоліні, та заразом в Гітлері бачить велику загрозу. Жаботинський ― це приклад складної роботи, яка, якщо в неї вірити всім серцем, увінчується успіхом: «Кожен народжується вже з мікробом власної секти десь у мозку, навіть якщо цей мікроб не буде виявлений до старості чи ніколи». Геополітична ситуація, таке-сяке сприяння зі сторони Великобританії та багато інших обʼєктивних моментів, дали можливість проявитися цьому мікробу. І фактично секта стала країною.

На тлі таких масштабних військових дій, в які був залучений автор, його письмо вирізняється скромністю та увагою до побратимів, зокрема до кожного солдата, до кожного «безіменного» впертюха, який доклався до великої роботи. Заразом він дуже критичний до своїх одноплемінників і не забуває цитувати людей, з якими мав справу. Деякі цитати могли би вповні виявляти і нашу українську ментальність: «― Це, молодий чоловіче, логіка, а логіка є мистецтвом грецьким. І євреї терпіти його не можуть. Єврей судить не з розуму, а з катастроф. Він не купить парасольку лише тому, що в небі зʼявилися хмари. Але коли змокне й отримає запалення легень ― тоді вже інша річ». Ці спогади можна розкладати на цитати, настільки проникливим буває автор. Коли говорить про становлення певної ідеї, невідлучність від неї того, хто її впроваджує. Його життя ― це каскад поразок, які не могли пробити в його уяві діру для власних розчарувань: “в суспільному житті, особливо в боротьбі за ідею, почата справа зростає саме через провали. Якось так виходить, що кожна поразка потім виявляється кроком до перемоги”. Іноді складається враження, наче читаєш про сучасний стан української політики в широкому її розумінні, читаєш про «суміш горя, надії та історичної метушні ˂…˃ мільйони міцних старих російських рублів, що були віддані на справу допомоги з тим розмахом широкої руки, яким колись пишалося російське єврейство. І поруч ― мільйонні прибутки від торгівлі на війні та щоденне очікування чогось, що повинно ось-ось статися».

Це письмо дуже проникливого стану, коли автор розуміє про що пише, а такими бувають не всі очевидці. Йому не чуже відчуття психології груп людей, їхні орієнтири та прагнення. Ось один з таких епізодів: «погрози не створюють добровольців. Для їхнього вербування потрібно спиратися на найкращі та найвищі почуття маси, а не на страх».

Жаботинський також показує як гординя може розчиняти роботу, він висновує які люди потрібні для становлення їхньої мрії ― Ізраїлю. Це люди здатні на будь-яку роботу: «Нам потрібно створити покоління, в якому не було би ні інтересів, ні звичок. Просто шматок заліза. Гнучкого, але заліза. Метал, з якого можна викувати усе, що тільки знадобиться для національної машини». Про себе автор пише: «Коли був у полку. Я намагався пристойно грати роль поручника ― так само, як і раніше старався добре мити столи в сержантській їдальні під Вінчестером. І я люблю обидва спогади». Їм вдалося виховати таке покоління ― тверде, сполучне між собою великою ідеєю, гідне, але не тією фальшивою гідністю «ресторанних людей», натомість тією вдалою та сильною жадібністю до власної Мрії. І через часи це покоління покаже себе у своїх дітях іншими сильними людьми. Про це у спогадах Марека Ґласко «Красиві двадцятилітні» є один цікавий епізод про те, коли він працював в Ізраїлі: «Молоді й сильні чоловіки, що так скромно називають себе сабрами, проходили байдуже (фотографій на виставці, присвяченій геноциду євреїв ‒ Б.П.). Їх, навчених зневажати життя і готових кожної миті загинути за Ізраїль, не могли розчулити картини беззахисних людей, які без спротиву йдуть на смерть. Прибульці з Європи не знайшли у них симпатії. Призвичаєні до важкої фізичної праці, сабри поблажливо дивилися на всіх, хто намагався влаштуватися у крамниці, офісі чи лікарні. У принципі, людина могла здобути симпатії сабрів лише однією річчю: працею. Людина, яка боїться сонця і фізичних зусиль, не могла розраховувати на те, що котрогось дня хтось із народжених в Ізраїлі скаже про неї: hewra - man». Це нащадки славнозвісного полка. Та у час написання Жаботинський характеризував ситуацію так: «Буде час, коли весь єврейський світ визнає сіонізм і навіть буде його підтримувати, але й тоді сіоністи будуть в єврейському народі меншістю». Хіба це не про нас з вами? Становлення держав завжди має спільні траєкторії зусиль, однакові проблеми. Коли краються території, вони завше вимагають відповідного контингенту, відповідних хвилювань та руху: «Навіть на папері не дають батьківщини Івану, Сидору чи Петру. Обіцяти батьківщину можна тільки у відповідь на соборний голос маси ―  у відповідь на рух».

Книжка Володимира Жаботинського є однією з тих позицій, яка має стояти прочитаною у кожного на полиці, хто мислить себе державником. Про неї ще багато можна говорити. Говорити про характери солдатів, які розкрив автор, про лицарство, обовʼязок, дружбу, про поразки, провали, але ніколи про зневіру. Окремо також можна подивуватися тому, як автор розуміє нашого Шевченка, як тлумачить його двомовність. Але насамкінець хочеться трохи перефразувати слова з інтервʼю Віталія Портнікова: якщо ми хочемо літати, нам не потрібно малювати крила, нам потрібно сідати у військові літаки, тоді небо і земля під ними буде наша.