Юлія Косинська, журналістка і мандрівниця, авторка кількох прозових книжок, присвячених подорожам по світу і власне всьому світові на долоні, схоже, вірші на початку писала не для друку. Так часто буває, коли в душі накопичується багато такого, що не можна промовляти вголос, і ти передаєш його образно, мовою поезії, щоб не виказати своїх – занадто інтимних – почуттів. Бо хто знає, як сприйме затягнутий у жорсткі рамки умовностей світ цю твою інтимність, яка – як оголений насправді нерв… 

Але справді ціннісна, талановита поезія такий «екзил» не терпить. Друзі, знайомі, колеги, які читали чи чули вірші авторки в тісному колі, радили олюднити ці щирі рядки, бо вони несуть у собі величезний заряд енергії, відкривають завіси в найнесподіваніші й найнеозоріші місцини природи і людської душі, і можуть бути корисними читачу з багатьох причин. Хоча б з банальної – відчути конкретно себе в конкретному місці реально, а не надумано, накручено, як часто таки буває. Сказано ж, - збоку все краще видно. А особливо – з поетичного боку. Можливо, тому, що до цієї збірки увійшли деякі вірші авторки, написані ще в шкільні роки, а може, що її головними персонажами є душа і природа, вірші в збірці дуже щирі, аж дитинні, і, звісно ж - дуже інтимні. 

І от нещодавно в Національного музею літератури України відбулася презентація поетичної збірки Юлії Косинської «На самоті зі світом».

Читати ці вірші добре прохолодного осіннього вечора під запашну каву чи навіть під барвистий п’янкий глінтвейн. Напевне, тому так склалися обставини, що збірка побачила світ ближче до осені: у ній осінь буквально панує (є цілий розділ «Жовтневі цикади»), з нею авторка говорить однією мовою,  з нею радиться, їй звіряється…

«Та вже невблаганна осінь скрадається тихо-тихо,

Лишаючи на узбіччі незримі свої жалі.

Чого вона тут шукає, у літній погожій днині?

Чому їй не спиться вдома – за серпнем, в обіймах мли?

Блукає світами осінь,

І бліднуть тумани сині,

І терпнуть прозорі ранки у передчутті зими…».

Юлія Косинська

Читати цікаво буде все – навіть назва збірки інтригує «На самоті із світом». Потужна метафора висловлює таку ж сильну істину: коли людині добре, вона готує каву, розвертається до вікна, де краще видно світ, - і так починається оте незриме єднання з вічністю, особливе відчуття себе в тій вічності, справжній релакс. Навіть коли за тим вікном – дощ, сніг чи вітер. Така самота – то повна антитеза самотності, місця якій у світі поетичних образів Юлії просто не знайдеться, як не шукай. Швидше за все, самотності у світі й не існує, якщо дивитися на нього крізь призму поезії.  

«Такий цей світ, безмежно золотий,

Безкраїй день, настояний на тиші,

Та мить, поміж прийдешнім і колишнім.

Той світ, де Ти». 

І хто вже після цього думатиме про самотність, якщо в кожного знайдуться і світлі спомини в унісон цій строфі, і світлі паралелі, і надії…

Але – ще трошки до персоніфікацій природних явищ, пір року – те, що робить збірку живою, мальовничою, картинною. Ба, навіть кінематографічною. Бо ні-ні, та й уявиш себе за столиком із Серпнем за філіжанкою кави. А чом би й ні? Може, є сенс спробувати так, як у вірші пишеться?

«Сьогодні він постукав у вікно:

Ще ранок спав, розніжений росою.

– Заходьте, Серпню... Я вже тут давно

Готую каву – будете зі мною?

Сьогодні Серпень пригостив вином.

У келихах, по вінця повних літом,

Спинився час. За мить він стане сном,

А ми ж не встигли ще договорити...

Сьогодні з Серпнем ми були на «ти»…».

Пані Весна також поряд з нами, навіть якщо за вікном зима. Хто хоче зиму – вибирає зиму, а хто хоче весну – шукайте її. Вона може бути поряд з вами в маленькій кав’ярні, треба просто озирнутися, роздивитися, хто поряд. Вірші вам, як кажуть, у поміч. У віршах ці речі – очевидні, і, що важливо, десь так воно і може трапитися насправді…

«Ви, пані, у нас не часто,

А тут – нагода така...

Замовите порцію щастя?»

«І кави без молока!».

Що не вірш – то власна участь у всьому природодійстві. Це дуже затягує і створює відповідний настрій. 

«Груші гарячі падають... В сонній траві

Вітер, знесилений, теж задрімав. І в осонні

Мружиться серпень, ховаючи втому в долоні.

Ковзають дні по розпеченій гострій стерні.

Краються дні, ніби скибки того кавуна,

Що перестиг, зацілований серпнем гарячим.

Літо – мій гість – проголошує тост: «За удачу!»

Час захмелів, допиваючи келих до дна»…

    Риторичні фігури – незмінні супутники читача, які не дадуть йому бути на самоті насправді, попри назву збірки. Ось хоча б риторичні запитання, якими вона рясніє і які цитувалися вище. Або ж:

«Вже й паморозь між рядків, написаних від руки.

Що, Осене, хочеш ти повідати, розпитати?

Чи в світлі нових чекань щось важать колишні втрати?

Чи досвід – то просто страх, обернений навпаки?».

Причому на велику кількість запитань, які виникали у читача значно раніше (і неодноразово) ще до з’яви ліричної збірки, авторка дає відповідь уже у самому запитанні:

 «І тиша здригнеться

Раптовим зітханням.

Скажіть – все це зветься

Коханням?».

     Деякі поезії авторка написала ще в школі, причому вже тоді вони стали відомими. Приміром, «Рідна мова». Щиро вона звучить з вуст тодішньої школярки, і так само щиро звучала нині, на презентації  збірки, з вуст уже письменниці. 

«Велична, щедра і прекрасна мова,

Прозора й чиста, як гірська вода, –

Це України мова барвінкова, –

Така багата й вічно молода».

І ця патріотична позиція поетки, звичайно, знаходить своє відображення в нових віршах – глибинніших, майстерніших, зворушливіших…

«Мій Боже, все, що я прошу у Тебе:

Країну цю від болю захисти».

     А ще збірка захоплює зворушливими подорожами у дитинство. Туди, де для кожного 

«зріє роса, і зерно, і м’які небосхили,

Де купаються сни у нагрітій прозорій ріці,

Де коротшають дні і в метеликів важчають крила,

Де натомлене сонце пече яблуневі млинці».

Не знайдеться жодного читача, в якого після слів 

«Дзвінки від мами – сонячне причастя», 

або

«Та на порозі батьківської хати

Я забуваю, скільки літ мені» 

не затепліє в душі, і не захочеться почути голос мами у слухавці або, якщо вже так сталося, написати лист «Рідному. На небеса»…

    Поетка вільно оперує всіма віршованими розмірами – до трискладових, і це в її випадку надає особливої музичності віршам. Наголос на «її випадку» - бо її розмови з морем, з природою, з порами року, з днем, з ранком – неспішні, елегійні (зі світлим смутком), на межі прози і поезії, надзвичайно ліричні, обнадійливі.       

«І тільки цикади співають свої серенади,

Бо знають: для щастя немає умовних часів».

Хотілося б цитувати і далі – книжку можна розібрати на цитати. А можна і, швидше за все, ця збірка виконає таку роль – дати простір власній фантазії – і для мрій, і для кращого розуміння себе, і зрештою віднайти відповіді для себе. Або відповісти комусь далекому, але дуже рідному. Приблизно так:

«Тонка довершеність днів,

Розмиті пастелі неба

І кілька осінніх слів –

Для Тебе...».

Косинська, Юлія. На самоті зі світом : поезії / Юлія Косинська. – К.: Ярославів Вал,2018. – 104 с.