Про виїмковість постаті Тараса Мельничука говорити й писати можна вдосталь, оскільки феномен його таланту давно  є доброю поетичною константою й естетичним маркером літературного смаку. Автор, магія письма якого змушує знов і знов до себе приходити, вже чогось вартує. Та й зрештою, потреба спомину є, безперечно, потребою повернення, тому й шукаємо тих, до кого хочемо і до кого треба повертатись. На сьогодні опубліковано чимало спогадових матеріалів (зокрема, це книги «Князь вільного слова», упорядкована Манолієм Попадюком і  Віктором Максимчуком у 2008 році, а також «Бурлака», упорядкована Євгеном Бараном та Мирославом Лазаруком у 2018 році).

Невеличкий альманах «Каміння поколінь» на пошанівок Тараса Мельничука побудований так, що нанизує на короткі спогадові замітки поетичні рефлексії задекларованих у ньому двадцяти восьми авторів – різних, проте об’єднаних силою одного генія і силою слова, бо доки нам вистачає слів, доти триватиме пам’ять. Попередні акцентуаційні штрихи перед авторськими художніми текстами й перекладами є спробою бодай пунктирно обрамити нам образ Тараса Мельничука-Князя Роси, не завжди зрозумілого, бунтівного, але завжди правдивого уторопсього мольфара, який не вмів кривити душею, творчість для якого була правдою й тією реальнісю, де світ наповнений божественним змістом, а всі життєві порухи переплетені всеохопним почуттям Любові – «єдиної великої світу інакшости».

Серед поезій збірки знаходимо такі, що концептуально близькі поетичному світові поета. Це насамперед мотиви пошуків гармонії та світорівноваги, що корелюють з контрарними духовними опозиціями (Не говоріть мені про війну розкажіть краще про літо; цей світ поділений надвоє, ти хоч наш Всесвіт не діли) у пошуках смислової ваги життя в межах спілкування особистості зі світом. Чимало віршів пройняті екзистенційними рефлексіями крізь призму самовідчувань, зокрема мотиву «самовідчуженості», інакшості (День згаслий віку вкоротив і пробудив лиш рефлекторний спротив; знаки розставлено чорним до білого миті розгорнуто тлінним вогнем; Іду по жбиристому березі своєї долі що випробовує на стиск і розтяг; думки перетворюю в метафізичний допит існування), емблематичною міфопоетикою з національним наголосом (четверті півні, дубова бочка, там непочата вода на дні, повзе горою біла сорочка – світочну вбрею несут мені…; Хоч трембіта уже змайстрована, але ти собі – чуєш – жий), християнською афористичністю в контексті богошукання (Якщо в нашу душу хоче ввійти Бог, значить, все в ній, слава Богу, чисте), місця поета в пошуках простору, та й існуванням самих «меж» цього простору (Поет не має чим писати молитву).

У деяких поезіях мистецька енергія і рівень причетності духу автора конкретний. Це вірші з безпосередніми  апелятивами (А ти, такий близький у світлій тиші, росинкою дописуєш есей Князю Роси – пророче бородатий, вітре вітрів, що смеречину гне Тарасе Юровичу, затяжко на лацкані носити твій профіль та й загалом поетизувати увесь простір, усе життя).

Традиція укладання подібних видань є добрим поривом до небайдужості й потреби стимулу міжавторських емоційних діалогів, які й забезпечують тяглість і життя літературного процесу. Сповідування принципів онтологічної реальності, емотивних філософських роздумів, глибини контексту дає змогу відчути значимість  збереження тайни Слова.