Звісно, читач її читає. Якщо сподобається, то згодом перечитує ще раз (а то і не раз). А якщо не сподобається – то лежить собі книженція десь у тихому куточку та й припадає пилом.

Щоправда, якщо читач хоч трохи тямить як інтернет-користувач, то десь у нетрях мережі він зможе залишити свій «лайковий» (чи не дуже) відгук сучасним і прийдешнім читацьким поколінням, поклацає в пошуках додаткової інфи про автора, ну, може, ще трохи «потусується» на літсайтах з однодумцями і посперечається з опонентами, та й по тому.

А от як втрапить книга (причому дійсно хороша книга) до рук знаного літературознавця, обтяженого регаліями доктора філологічних наук, та ще й професора? Йо-ооой… І хто б міг подумати?

Бо зазвичай від літературознавців очікують серйозних речей, на кшталт хірургічно-ретельного, чи аж не до йоти, дослідження, або, навпаки, розгромної статті – ну, одним словом, чогось такого – УХ!

І тут – «Інкубація…». Проте спочатку були «Яйця…». Ні, не у плані першотворення світу, хоча вчені лоби й донині не дійшли консенсусу, що могло з’явитися раніше – яйко чи кура. Адже найраніше були – динозаври!

Отож, панове, сьогодні розглянемо, «словесне неподобство», яке, за словами самого автора, «літературною критикою вочевидь назвати важко» і за яке (о це так парадокс!) автор удостоївся премії імені О. Білецького в галузі тієї ж таки літературної критики.

«Інкубація „Яєць динозавра”» Фелікса Штейнбука – книжка, що вийшла друком у видавництві «Люта справа» на початку осені 2019 року і що у жанровому плані становить, за визначенням автора, збірку критичних есеїв-мініатюр, у яких він ділиться з читачами своїми суб’єктивними враженнями (рефлексіями) від прочитання збірки оповідань Олеся Ульяненка «Яйця динозавра». А, загалом, мету цих есеїстичних просторікувань визначають намагання популяризувати творчу спадщину Ульяна – надзвичайно талановитого УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕННИКА.

Чому ж «інкубація»? – запитаєте ви, тобто такий собі природничо-термічний, а іноді й штучний процес визрівання. Я теж була подивована і заінтригована цією назвою, коли цілком випадково натрапила на книжку Фелікса Штейнбука. При тому, що з творчістю самого Олеся Ульяненка я була майже не знайома, не рахуючи колись давно прочитаної «Серафими», сюжет якої видався мені аж занадто надуманим та вульгарним. А що у цього письменника існує ще й мала проза, я навіть не уявляла.

І от склалося якось так, що «Інкубацію „Яєць динозавра”» я прочитала раніше, аніж «Яйця динозавра». Все нібито логічно, ознайомившись чи то з якоюсь інформацією про книгу, чи то з відгуками, ми, звичайно, прагнемо більш глибшого знайомства з оригіналом – так зароджується таїнство читання і сприйняття, яке, зрештою, і народжує в душі того вогненного динозаврика, що здатен або спопелити нас своїм жаром, або канути у забуття.

Те, що «Інкубація…», тобто сам процес прочитання Штейнбукових рефлексій мене обпік, – не сказати нічого. Градус літературної майстерності автора у враженнях від оповідань Ульяненка, викладений з гумором, живою і жвавою мовою, помножений на особисті спогади, уявлення та переконання – зашкалює. Невеличкі за обсягом шкіци на кожне з оповідань водночас і ознайомлюють зі змістом, і завдяки оригінальності висловлених в них роздумів самі прочитуються як окремі творіння. А це вже автоматично спонукає читача до подальшого прочитання збірки, якій це «неподобство» власне і присвячене.

Таким чином, літературознавець чи то свідомо, чи то цілком інтуїтивно створює своїми есеями такий мікроклімат, у якому читач вільно-невільно визріває до стану, коли знайомство з Ульяненком стає не тільки неминучим, а й нагальним.

Натомість, перечитавши малу прозу Ульяна, яка за життя автора ніде не друкувалась і була видана збіркою лише через шість років після смерті письменника під назвою «Яйця динозавра» (за назвою однойменного оповідання), вже не можна не відзначити і її непересічність, і її актуальність. Вона просто не може залишити читача байдужим, бо, чесно кажучи, Ульяненко – мене спопелив.

Авжеж, тому що за, здавалось би, на перший погляд примітивністю і наївністю сюжетиків у них все ж таки криється «те щось», значно глибше, трагічніше, а подекуди і трагікомічніше, що зачіпає душу і вже не відпускає.

А, зважаючи на те, яким рівнем поетичної образності, емоційністю, кольоровістю і соковитістю художнього письма, де навіть «запах пропащості» є якимсь насичено-перестиглим і де кожна сцена відчувається чи не на дотик, відзначається майже вся проза Олеся Ульяненка і з яким неперевершеним умінням автор був здатен зобразити колоритність зовнішності та внутрішнього світу своїх героїв, то і читаються його твори на одному диханні. Таке враження ніби переглядаєш короткометражні фільми. 

Загалом Ульяненка можна сміливо розбирати на цитати і мудрі спостереження. Ульяненко – неперевершений психолог. Ульяненко – сценарист. І направду, якщо читати його твори, особливо романи, як сценарії до кінофільмів, то сама сутність твору сприймається і вловлюється набагато легше, аніж через призму класичного літературного жанру.

І вже зовсім по-іншому сприймаєш все те, за що так ревно лаяли автора за його життя – і сцени жорстокості, і сексуальні сцени, і ненормативну лексику. Визнаймо, що Олесь Ульяненко – співець суспільного дна, це його виболіла тема: алкоголіки, бандюги, повії – зворотна сторона медальки під назвою «Життя». Ну ж бо не можуть його герої спілкуватись пафосно, пити виключно мінералку і займатися лише тим, що не здатне шокувати законослухняних громадян.

Зрештою, здебільшого і сюжетним лейтмотивом вчинків героїв Ульяненка є одне-єдине цілком природне «хотіння мати більше, аніж дала нам доля». Тільки от досягається це не завжди праведними методами, а закінчується здебільшого аж ніяк не хепі-ендом. Життя як життя, одним словом, у всіх своїх проявах.

А втім я зумисне оминаю переказувати сюжети оповідань Олеся Ульяненка, як і розбирати самі рефлексії Фелікса Штейнбука. Це треба просто читати! Пропустити через себе. Але з усією відповідальністю читача можу підтвердити, що отримав професор свою премію цілковито заслужено. Бо нині я з величезним задоволенням відкриваю для себе творчість Ульяна. Щобільше, зовсім по новому, перечитавши вдруге, почала сприймати і… «Серафиму».

Відтак на моїй книжній поличці поряд з «Інкубацією „Яєць динозавра”» і «Яйцями динозавра» вже з’являються інші зачитані книги Ульяненка, які – я впевнена – мені захочеться перечитати ще не раз і які тепер не припадатимуть пилом.