«Зрозуміти себе не легше, ніж зрозуміти світ». Життя – найбільша пастка, котра тебе випробовує.  Усе інше – поступ.  Інше – хода, дорога до свого виходу. Кружеляння межи навалою стін. Інтуїтивний пошук потрібних дверей… А за їх незворушністю… Хто? Що? Дивися нижче… Туди, де знаходиться щілина, крізь котру проникає світло…   

Локація дивна, геть незручна, часом – програшна. Можеш зустрітися поглядом… З ким? (З чим?)... Що… (кого) вполює твоє запалене око, проникаючи за межі цієї пастки? Чоловіка? Жінку? Творення любові? Її відмирання? Про це ти завзято мовчатимеш, діткнувшись містичної таїни семи замків? Про інше… «Бо хіба можна виказати словами щось справді значуще? Безсила людська мова…»

Це така гра.  У хованки. На кмітливість. Насправді всі ігри – лише для дорослих дітей. Якщо ти давно не бавилась, тебе упіймають першою. Книга – полювання, книга – гонитва, сподівання на мисливський фарт. Книга – усвідомлення того, що «лаври Казанови теж зрештою обридають і – головне – нікуди не ведуть». «Навіть сильний повинен мати недоліки, грішки…»

Радій. Радій його одкровенням і розтікайся водою по жертовному тáрелю… Проживай ніч, минай відьомські халабуди, не приймай «Чортів калим», нікому не вір… Ще живи… Ритуал принесення тебе в жертву буде пізніше. Тоді, коли ти спіткнешся, забудешся. Думай про любов… Інше – не для тебе, «не для жіночих вух»… Тому СЛУХАЙ ЙОГО УВАЖНО. Нашорошуй вушка… Чуй…  

«Чуйка» часом рятує… та не від многоликих демонів, котрі полюють на твоє серце. Будь сама пасткою. Не дозволяй собі повірити. Жінки «надихають… на великі справи, а потім заважають їх робити». Будь нестерпною. Хай вивертається. Ваш танець – «золотий». Ваш розум – хворий. Ваш тáріль – один на двох. Ті, що потім візьмуть і «розмажуть», – також колись любили. Ті, кого любиш найбільше у собі, помирають першими. Ти повбиваєш їх, щоб врятувати. Твоя «Дощова новела» завершиться меланхолійно…

«Покарання» прийде вчасно і, скоріше за все, говорити буде запізно. «Кривавий місяць над Минчелом» таки зійде і «дикі гуси» не пронесуть тебе «над Шотландією» під своїми крилами, не врятують із твоєї власної пастки. Абстрагуйся. Дякуй Богові. Навіть, «Коли зносить течією», будь нормальною. «…нормальні люди падають з висоти людського зросту, тому що ходять по землі, а не літають у хмарах. Тому їм не так боляче…» Біль насправді рятує. Біль насправді – вічна константа. «Кохання забувається. Назавжди залишаються тільки згадки про образи і біль…»

«Пастка» Михайла Рошка  – книга одкровення, книга – запитання… пряме, відкрите, подекуди – різке. Книга –дотик.  «Кажуть, доторки – найважливіший момент флірту. З нього і починається підсвідомий рух до ліжка»…

Тут я забираю цікаве око від замкової щілини. Далі – не для всіх… Думаю, у автора з читачем усе складеться.

P.S. «Жінки – мазохістки. Вони люблять страждати.»