Занурення в нову книжку Світлани Бреславської дає приємний смак художнього тексту. Так, це справді конвертована із вражень, спогадів, міркувань художня проза, градус письма якої засвідчує добрий письменницький тонус. «Всі фаворитки короля» – двадцять одна новела, кожна з яких «дихає» свіжим творчим мисленням, що перетворює буденність на оригінальний світ персонажів. Новели не надаються для того, щоб читач прораховував розвиток того чи іншого епізоду, і жодним чином, безперечно, не вгадати фінали цих творів. Ці фрагменти житейських історій добре опрацьовані у художній лабораторії, а часто – у її магічному відділі (до речі, анотація відразу орієнтує читача на магічний реалізм її прози). Антиреалістична інтенція авторки «Фавориток» дуже виразна. У них відчутна велика доза поетичності (а Бреславська, як відомо, – поетеса, авторка переважно верлібрів), що розмиває буденщину, з якої вириваються (або не вириваються) її герої.

Деякі з новел збірки настроєво нагадали ранню Галину Пагутяк (передусім, цикл «Трагічні оповідання» з книжки «Потрапити в сад»), кілька –чимось близькі з поетикою «Гри престолів». Світлані Бреславській вдається такий собі мікс із реальності, ірреальності, містики, таємниці, жорстокості, не шкодує вона, інколи, еротичних акцентів. Спрацьовує в текстах гротеск. Так само легко чується вона з часовими планами («Чоловік сів, стираючи рукавом залишки сну. Це був Сергій. Я знала, що це Сергій, хоча ніколи не бачила його. Я знала його до того дня, коли, ридаючи, забігла в свою кімнату й замкнулася в ній на місяць. Скільки років минуло? Я знатиму його в майбутньому. Він покине мене в майбутньому, але ж я пообіцяла Господу і не тужитиму за ним так тяжко, щоб аж світ спорожнів» (с.5). А часом проникаєшся до авторки симпатією лише за вдалий штрих до пейзажу, як-от погляд із вікна потягу на осінь («За вікном біжать дерева – блазні в жовточервоних перуках – підстрибують, розхитуються в такт колійового ритму» (с.49)). Самотність, любов, смерть, втрата, пошук порозуміння й гармонії, фатальність – маяки цих новел. Саме так узагальнено можна визначити їхні теми.

Сказати чесно, давно втомили лайфові історії «під літературу», у яких письменниці (так, передусім це пишуть жінки) просто розказують про складну долю героїні, прототип якої у них перед очима, а в кінці винагороджують вдячну читачку (так, переважно це читають жінки) щасливим фіналом: зло покаране (чоловік-зрадник на схилі літ поневіряється, жінка-праведниця знаходить нове щастя в особистому житті і т.д., і т.п.). Та хіба це художня література? Де тут переносне значення? Де епітет, метафора, метонімія, зрештою, як вчили в школі? «Нульовий градус письма» добрий для екзистенційної прози, однак ці опуси геть далекі від екзистенціалізму. 

Власне, Світлана Бреславська подіяла живлюще, перекресливши минулі враженням від такого дамського чтива. Для прикладу наведу перші експозиційні речення новели «В колі трикутника»: «Натискаю на ґудзик дзвінка. Знайомі двері, оббиті штучною шкірою мого улюбленого шоколадного кольору, поділені металевими капелюшками цвяхів на рівні квадратики, що робить ці двері схожими на плитку шоколаду. …За дверима шаркають капцями, але відчиняти не поспішають. Натискаю ще раз. Дзвінок деренчить злякано, аж ріже вухо. Клацає замок, але шоколадна плитка відхиляється тільки на довжину запобіжного ланцюжка. З темного отвору вигулькують круглі окуляри, пасма сивого волосся над блідим обличчям, помережаним дрібними зморшками» (с.11). Це вже впровадження до поетики, вже крок в її художній світ. Прошу, от вам славнозвісні епітет-метафора-метонімія. І це ще до розвитку історії, яка – і драма, і щем, і ніжність, і бентега…

Прикметно, що Світлана Бреславська по-різному подає художню дійсність, не зловживаючи третьоособовим «всезнаючим» оповідачем. Вона легко перевтілюється в образи закоханої жінки, ревнивиці, коханки, хлопчика, а одного разу зливає особистість оповідача в загальне «ми» вертепного товариства. Та все ж проступає за цими перевтіленнями саме жіноча стихія з емоційними домінантами. Жіночий голос так чи інакше переважає у збірці, і назва книжки, а також дизайн обкладинки, – додаткові свідчення цього. Зрештою, король помер (у новелі, що дала назву збірці), тож залишається питання: як чинитиме Ядвіга?

«Всі фаворитки короля» відкривають перед читачем ще одну грань прикарпатської авторки. Як вже згадувалося, вона знана передусім як поетка, до того ж, – поетка радше трагедійного звучання, тож поринаючи за нею в коридори такої химерної прози, ловиш себе на думці: «А чи не насміхається  письменниця?» Так, іронія теж притаманна окремим новелам. Виявляється, Світлана Бреславська може бути і такою – іронічною, магічною, загадковою. Та завжди вона – естетка, що шукає гармонії і вловлює найменші прояви фальші.