Ніколи ще не мала міркувань щодо освідчення у кольорах. Поетична збірка львівської поетеси Наталії Калиновської з ідентичною й загадковою назвою «Кольори освідчень» спонукала до цікавих і несподіваних роздумів.

Кожна людина переповнена емоціями, рідко коли спокоєм або гармонією. І бувають вони різні, як позитивні, так і негативні. Бо ж і ми, люди, різні, як квіти у саду Творця. Уявіть на секунду, яким пісним був би світ, коли б довкола цвіли лишень одні ромашки. Тож почну здалеку, щоб докопатись до істинних глибин, які викликали у мене згадані слова. Оскільки у біополі людини є сім основних енергетичних центрів (чакр), кожний з них має свою барву. Згідно енергетичної класифікації вони (барви) розташовані за таким порядком: червона (зв´язок із землею, виживання, матеріальний світ), помаранчева (продовження роду, сім’я), жовта (зв´язок із довколишнім світом, стосунки із суспільством), зелена (зв´язок із сім’єю, суспільством – через сердечний рівень), голуба (прояв творчих можливостей – горло), фіолетова – (у народі – «третє око», цятка у міжбрів’ї, зв´язок із духовним світом), золота або біла ( центр над маківкою голови, зв´язок із ангельським світом). У кожному центрі можуть виникати свої емоції, залежно як і за яких обставин реагує на світ людина. Поєднавши два слова «Кольори освідчень», авторка, як і буває з усіма поетами, писала на рівні інтуїції. Вона просто «записувала» те, що відчувала серцем, розумом. Так, освідчення бувають різні, на різних енергетичних центрах. Адже освідчуватися можна не лише в коханні. Ось якими барвами нагороджує поетичні рядки авторка. Мова про жінку, яка одночасно може перебувати у різних чуттєвих станах: «Я – Жінка, я – Весна, журлива осінь!... Я – твій причал, ковток роси, свободи… Я – біль душі і пристрасті вогонь…».

Цій збірці притаманна своєрідна ритміка (як і двом попереднім, які прочитала раніше): після емоційного піднесення обов’язково настає тиша. Потім знову – спалах і… затишшя, яке переходить у роздуми. Можливо інтимна лірика і має такою бути: «Усе минуло: смуток і любов, / І горе відстані, і кілометри болю./ А пам´ять ця – як тіла мого кров,/ Як рани, що без тебе не загою» (сердечна барва – надважлива у житті кожного).  Особисто для авторки «розлуки жовті кольори» асоціюються з кольорами осені (Дикий верес). Жіноче серце, яке кохає не на позір, завжди перебуває у стані віри і чекань. І тоді стається найдивніше, що може статися: почуття, які здавалось, розчинились, (душа спустошена й терпка, нема тебе… стою сумною… лиш білий цвіт… і білий дим…) оживають, набувають нових зримих смислів і… барв: «Усе ще склеїти не пізно!».

Піднесений стан мистця (сяйлива золотиста барва)  – це щоразу нова щаблинка на шляху пізнання довколишнього світу: «Сьогодні я у римі відроджусь! / Зі мною знову спів мого сонета!», «Сьогодні ти, поезіє, –  життя!!!/Знов чую Музи одкровенні кроки…», «Повінчана з натхненням, із пером,/ Із радістю віршованого слова!». Возвеличуючи Музу, співаючи їй Оду, поетеса перебуває в стані окриленості. Саме вона рятує її у часи зневіри, скріплює в дусі, облагороджує і повертає до життя.

Калинові вуста, волошкові поля, первозданні світи, безтурботний вогонь, мереживо чар, осіння тривога, безнадійна печаль, червоне літо – безмежжя життєвих кольорів, які присутні у нашому житті і без яких воно, насправді, втрачає будь-який сенс. Пізнати кольори життя через іпостась освідчення – це трепетна бентега, яка дарує нові пізнання світу і несподіване відкриття самого себе через… випробування. Бо ж відомо, що на кінчику радості лежить початок смутку, а на кінчику смутку лежить початок нової радості (за Оленою Реріх). Тому тільки жінка поетеса в особливий спосіб може відчути дуалістичність цієї межі і вигукнути: «Я не розгадана! Але, мабуть, твоя…/ У пісні, у коханні, в кожнім слові!/ Хоч ми йдемо крізь терни, навмання…/ У світ всепереможної любові!». Володіючи «золотими ключами щастя», можна впевнено і сміливо крокувати життям. Чи ж не про це пише Калиновська, коли оспівує весняні кольори, які пробуджують надію до осмислення нового життя, до нового і первозданного у своїй суті слова, до чистих помислів.

Бентежні співи солов’я, молода стежина, черешневі суцвіття, весняні пахощі, подих весни, кохання – перед нами у всій красі постають весняні барви: «Розстелить рушники весна:/ Стрімкі, барвисті, кольорові!». Опісля них – чарунково-літні: колір мальв, голуба ружа, барвінкові мрії, небесна просинь, вишневий джем – терпка спокуса літа, зорепади, променисті світанки.

І найголовніша барва, яку варто читати між рядків – це освідчення Наталії Калиновської у любові до життя. Та й у самому слові «освідчення» криються ще два не менш загадкових – свідчити і слов’янське «відати – знати». Кожний із нас своєю появою на Землі вже свідчить про цей Божественний дар нам згори. А ще – знання. Вони у кожному з нас. Тільки треба мати бажання пробудити їх, відкритись їм назустріч. І «Кольори освідчень» тоді у кожного будуть свої, притаманні тільки нам…