Святую правду возвістить!

                                                                                                      Тарас Шевченко

                                                                                                                («Пророк»)

        Патріотизм – це пристрасть і чеснота. Тому важливо проявляти чесноту патріотизму в ореолі гармонічного чуттєвого тонусу, -- якщо йдеться про поезію. На бунтівливих демонстраціях, де якраз доречна голосиста риторика, пристрасті можуть і зашкалювати. В поезії ж має панувати міра й навіть скромна самоіронія, щирість – аж до вдаваної простоти, – як то в поезії Івана Франка «Сідоглавому»:

         Ти, брате, любиш Русь,

         Як дім, воли, корови,--

         Я ж не люблю її

         З надмірної любови.

       Знаменитий каламбур поета, який своєю невтомною працею виявляв аж наче надмір патріотизму… і ні слова з декларативних гасел.

     Суспільне життя в Україні періоду відстоювання і захисту держави від агресивних зазіхань Росії породжує певні додаткові нюанси у вимогах до поезії саме в українській літературі, а особливо – поезії з патріотичними мотивами. Відносний мир на більшості території держави в якійсь мірі відволікає маси людей від жорсткої і страшної реальности на фронтах. А поет має своїм творчим нервом відчувати ширше й глибше… усі прояви війни, як фронтальні, де «ревуть гармати», так і  приховані, віртуальні. Адже відкрита війна з регулярними російськими військами та їхніми бандитськими угрупованнями – це лиш невелика, видима частина всієї панорами наступу агресора, де на теренах ідеологічних, політичних, віртуальних калічать душі українців.   У таких умовах і поезія  українських майстрів слова повинна виявляти певні особливості, що притаманні тільки їй, твореній на полі бою. Ось як в Оксани Бігун:

Тату, де оте радіо,

     що на Миколая

           тобі подарувала?

Може, ти в небі

      слухаєш станцію Свобода?

Скажи, глушать?

Чи й там російські батюшки

                               заправляють?

А чуєш, прийняли томос,

тепер РПЦ – офіційна тюрма

неканонічної брехні. Дарма.

Путін заперечує.

Уявляєш, той, хто над козаками сміявся,

Україну повією називав,

ото він тепер – президент.

---------------------------------------

Тату, де наш прапор?

      Модерно, сміливо, свіжо, доречно – і в святій простоті наближено до конкретики сьогодення. Такий «модерн» наче дивує… але більше радує, бо передає отим несподіваним дивом поетичного винаходу патріотизм сердечний.            

      З цікавинкою сприймаємо і поезію Миколи Савчука, поета відносно старших літ, з Хмельниччини. Повернутого своїм творчим лицем до традиції. Проте нові часи – владні, й від їхньої влади поетові не вберегтись.    Ритміка його вірша  настільки стрімка й доладна, що в читача ноги мимоволі відбивають такти, і в душі він стрімголов пускається у танець. І це не «етнографія», не давнина… забута…

       Сяють гори спозарання

       Величаві ладні, зграбні.

       Я несусь життям арканним

       Крок – за діда! Крок – за бабу!

    Оце ж «арканне» життя нині щодня потрясає українським суспільством і кличе єднатися українцям у «родинному аркані», аби відважно стати, взявшись за руки, проти агресії. Микола Савчук не стрибнув у карколомну метафорику, зате його поезії не бракує сили духу. Як от у вірші «Захиснику Вітчизни»:

          Тут все. Ти – син своїх земель.

          Вкраїна тут. І мати, і кохана.

          І кожна найрідніша паралель,

          І батьківські святі меридіани.

      Ольга Яворська досі не вписалася у крутий «модерн». І Богу дякувати! Письменниця чітко усвідомлює, що літературна творчість – це надзвичайно відповідальна царина інтелектуальної праці. Це не забава, не «вбивання» вільного часу з нудьги, не гонитва за пустодзвонною славою епігонно-модного «генія»… Поважний творчий доробок у поезії і прозі засвідчує, що Ольга Яворська чітко усвідомлює мету своїх творчих змагань, у чиї душі сіє живі зерна естетики, думки, філософії, любові до людей і України, де повинно вирости відповідне жниво.

         Ми вічні прочани, заручники смерті й тривоги,

         Невольники часу, раби нездійсненних бажань!

         Шукаємо істин , хапаючись серцем за Бога,

         Живемо в надії й у вирі кривавих змагань.

        -------------------------------------------------------------------

       «Брати» московити снарядами нас пригощають,

       Оманлива дійсність окутує люттю і злом,

       Та згине антихрист, і Янголи в сурми заграють,

       Господь Україну прикриє Небесним крилом.

          Назар Данчишин  - з молодих. Проте за творчим почерком – творча особистість цілком сформована, інтелектуально багата, самодостатня. Він вільно почувається у сучасних поетичних формах, світоглядно в українському дискурсі й не вдає «світову людину», а відверто подає себе українським патріотом. І коли поет у вірші «Історія в чорному» пише в формі верлібру:

         ці кривомовні вчителі слабкодухости

         ці будівничі дегенератства

         сьогодні від рання стоять у черзі

         по стріли ціянистого калію

         якими стрілятимуть у стяги Вітчизни

         у голоси Івасюка Білозіра Сліпака

 --то читач переконується, що в українській літературі сьогодні є істинний майстер слова – і, дай Боже, щоби він не загубився у журналістиці, науці чи розмаїтих онлайн-проєктах, до яких причетний.

         З Івано-Франківщини подала голос Надія Дичка – і досить відсортований, чистий, щирий; гідний голос як продовження повстанської поезії своїх духовних попередників.

              Дме ураган – мов пробує терпіння

              в дерев, дахів, у звірів, і в людей:

              ану чи є у нас міцне коріння?

              Ану чи вирве віру із грудей?

       Емоційно-чуттєво й виважено-мудро Надія Дичка веде докладне проникнення у душі, в свідомість українців, щоби довідатися про відповідь на ті питання, що історично стоять перед українцями від часу до часу.  Щоправда, в поезіях чимало щему, відчаю. І наче – куди діватись, якщо йде війна...

           Твій ювілей, Кобзарю, ми стрічаємо

           плачами над могилами синів…

     Очевидно, авторці у віршах належалося би виправити гіркі перекоси. Але Надія Дичка має ще достатньо творчих сил і таланту, щоб гідно включитися в цей процес.

     До цього закликає давній борець з «комуною» і нинішній оптиміст Левко Воловець.

            Не впасти б у відчай із болю й розпуки,

            Не скласти б у горі знетямлених рук.

            Бо що нам поможуть заламані руки

            В жорстокому світі страждань і розлук?

     На характер поезії Левка Воловця наклало відбиток те, що він за природою – педагог, літературознавець, власне людина мисленного діяння, де переважає «раціо», а чуттєве сприйняття світу наче на другому плані.  Тому в його поетичній творчості доволі відчутний струмінь дидактичний – у формі не пристрасний пошуком, зате мовно, образно в майстерні традиційного віршування стоїть твердо й похвально. Може хтось із зомбованих «модерном» закидатимуть йому дидактизм як щось негативне. Це – марно, бо його поезія має творчу завершеність, має конкретного читача й служить естетичному вихованню відповідного суспільного прошарку. Поет Воловець теж ставить «одвічні питання»: « І за що нас доля так постійно мучить?» -- однак твердо вірить:

          Нам прослались до щастя дороги,

          Що не зникнуть ніколи в імлі.

       А Юрій Хмелевський якраз із тих поетів, яких насамперед втягує у поетичне горно українська героїка, героїка незламної у віках боротьби за Україну, за її волю.  У баладному триптиху «Спрага» звучить прослава Героїв Крут, Базару, Гуляйполя, «Кобзаря», Петлюри, Бандери, прокляття агресору  в циклі «Гроза 2014 року»:

         Бандера, і Петлюра, і Мазепа –

         Як тяжко ви вертаєте до нас,

        Мов прапор, символ, доля і прикмета,

       Що ще настане України час!

Це поезія прямолінійної рефлексії, метою творчою якої є ритмізованим словом зреагувати на суспільний процес і заторкнути приспані душевні струни обивателя. Ану ж!.. І ряди свідомих українців поповнять лави супротиву засилля «п’ятої колони» Кремля!

      А ось рішуче встрибує в літературу в часи «цифрової» епохи Микола Істин з Івано-Франківська – з поетичним лицем чисто европейським, без будь-яких ознак української ямбічної культури, зате з українським патріотичним майданним настроєм. Та мало цього, погрожує збагатити світовий дискурс якраз заснованим ним же новітнім напрямом в літературі під назвою «некстмодернізм». Богу дякувати, що винахідник недалеко втік від сучасної европейської віршотворчої моди, а висловлює свої поетичні візії банальною мовою канцелярської риторики. З художнього лишається тільки певна ритмічна структура, місцями рима… 

          Відкидаю корумпований ідеологізм…

          і створюю некстмодернізм,

         як іншу літературу,

        нову культуру,

        як нішу –

       свободи і правди

      для світобудов

      безмежжя добра народів

      і особистості..

             Одначе, попри всі полемічні заміти,  визнаємо рацію за Миколою Істином, позаяк його поезія пронизана духом «Майдану», пахне смаленими шинами, їй близька «правда і свобода» України.

       Поезія Ігоря Гургули  спершу привертає увагу своєю оригінальністю. Поет не витрачає енергії на пошуки формальних див. Обрав собі верлібр свого ж заснування.  Той вірш спокійно тече, як тиха річечка поміж високих берегів. Там, за берегами, світ повен експериментальних творінь небесного Творця. А річечка пливе, пливе… Не голосно, ритмічно: рима – чоловіча, рима – жіноча… Без будь-яких модифікацій,  декларацій і пафосу, з помірною дозою художніх троп, -- мов ті мантри буддійського монаха, що ведуть до «просвітлення», відтак і в нірвану…  Ліричний герой вірша висловлює наче й прості та відомі сентенції, але вони   через створений настрій формою вірша виголошують щось дуже важливе...

          Краю

          Твоя я маленька

          Пилинка

          З серця у мене колись

         Проросте

         Вдячності мрійна

         Зелена

         Билинка

   Любов до рідного дому – до України – проста смислова категорія, а який огром чеснотного змісту вона таїть у собі.