Навряд чи Олександр Гаврош мав на меті свідомо пов’язати свою повість із романом давньоримського письменника Апулея – автора роману «Метаморфози, або Золотий осел». Проте свідомо чи несвідомо ці зв’язки зринають, тим паче, що й український митець в одному з розділів твору називає свого героя золотим… У кожному разі, якщо в романі Апулея чоловік долею випадку перетворюється на віслюка і вже з його тваринного тіла спостерігає за всім, що довкола, то О. Гаврош відводить головну роль у творі справжньому віслючкові… І знову ж таки прозираємо стосунок до давньоримського контексту, бо червоною ниткою в повісті українського автора проходить думка, яку, зокрема, артикулює кобила з романтичним іменням Аліса: «…мрії підкоряються тільки надзвичайно сильним і впертим натурам»… Подібні сентенції висловлювали давньоримський комедіограф Теренцій («Fortes fortuna adjuvat», що в перекладі з латинської: «Сміливим допомагає сама доля») і автор славнозвісної «Енеїди» Вергілій («Audaces fortuna juvat», себто «Сміливим доля сприяє»).

Так чи так, але герой повісті О. Гавроша з кумедним іменем «Хвостик» постає направду відважним, попри свій вік… А ще – він уміє плекати мрію в серці й настирно торує шлях до неї… Хвостик руйнує стереотип про віслюка як тварини впертої і нерозумної. Навпаки – він напрочуд розумненький і здібний… Ба навіть артистичний…

Віслючкові пригоди стартують напередодні Різдва, коли дві злодійкуваті постаті, довгов’яза і низькоросла, Гога й Карло, вирішують уночі викрасти Хвостика зі стайні священика Теодора. Дія розгортається на тлі карпатських краєвидів, щоправда, зима накладає свій карб, обтяжуючи дорогу і крадіям, і ослику… Складається враження, що справжніми віслюками є Хвостикові викрадачі, тим паче, що й вони почергово обмінюються цим «компліментом»… А ще безвір’я і глузування з прокладеного отцем Теодором маршруту «Хресна дорога» зіграють з крадіями злий жарт… Бо раптом із-за товстого бука на узвишші вирине чи то примара, чи то нечиста сила, чи то Чуча Божий…

Доводиться лише подивляти, скільки пригод випадає пережити віслючкові, скільки кілометрів долає він, попри зимову погоду і втому… На його шляху трапляються різні люди – і добрі, і злі… Але перших, здається, більше… Хоча не все так однозначно, бо навіть дві онуки графа, бабусі Міка й Оніка, через страх перед правосуддям змінюють добру вдачу на крижану… Або Мотиль, котрий дарує Хвостикові домашні тепло й затишок, промовляючи: «Хоч раз відчуй себе людиною, а не ослом!» – знову повертає «мандрівника» в «безмежний світ»… Тимчасом голова Підгайців Іван Кривдський зі своїм помічником Васею на прізвисько Кобра є достоту негативними персонажами. Щойно Хвостик «внадиться» до циган, як пристрасті – внутрішні й зовнішні – зануртують із новою силою… Вимовно, що все те станеться на Святвечір – зі з’явою першої зірки… Навіть циганський барон Джекі-чан увиразнить свою віру в Бога…

Цікавим та колоритним персонажем постає дільничний поліцейський Степан Кузька, котрий мріє втрапити на перші шпальти газет, розкривши якусь гучну справу… А ще він небайдужий до продавчині Марусі, заради якої вдатен на подвиги… Такою гучною справою стає викрадення ослика, який, до того ж, є дарунком єпископа… Тож Степан Кузька вперто крутить педалі на своєму «залізному коні»…

Зайве переповідати маршрут маленького героя, бо читачі мають пройти цей шлях разом із ним, долаючи всі перешкоди, аби після важкого (й водночас дивовижного!) тижневого паломництва зустріти Різдво… А ще повірити, що мрії здійснюються… Як повірив Хвостик… «Перед ним простягалася його Мрія, що вигравала сотнями вогників серед сліпучо-білих пушинок. Він таки здолав шлях до неї».

А може, втілиться й потаємне, про що не просиш… Бо «щастя належить тільки тим, хто готовий за нього боротися і навіть страждати».