Людський світ споконвіку поділений навпіл: без темряви не видно світла,  на тлі розпачу найцінніше усвідомити вагу радості, бруд найлегше розгледіти на чистій поверхні. Та чи можна вимірювати щастя болем, чи існує до цього стану протилежність, чи тільки порожнеча? Які б антиномії не намагались керувати нашим життям, двоїста людська природа постійно прагне балансу, що з’являється тільки на ледь вловимій і швидкоминучій межі перетину будь-яких контрастів, узгодженості примхливих і неоднозначних світів навколо свого справжнього «Я».

Роман Міа Д’арк «Наснилося між двох світів. Невагомість»cвідкриває потойбіччя складних і водночас впізнаваних жіночих персонажів, що перебувають в полоні власних психологічних тригерів, свідомих і несвідомих, вроджених і набутих, безпечних і згубних. В оповідній структурі роману діють три жіночі образи – Олівія, Ірина та Марина. Незважаючи на відмінні сценарії проживання патологічно-трагічних доль, кожна з них по-своєму прагне бути щасливою, однак перебуває у пастці власного ілюзорного простору – штучно виробленого, виплеканого або ж приспаного спеціальними препаратами чи перенасиченого надміром показового матеріалізму: «Переведемо дух — і гайда по той бік! У рух і гам. І до наступного такого разу, а цього міражу щастя ніби й не було…» 

Ірина давно пережила дисоціативний розпад своїх персоналій, одна з яких майстерно й сумлінно сформована для суспільства (створення ефекту «замилювання очей»): успішна кар’єристка, зразкова дружина, любляча мама, позитивна й усміхнена незнайомка,«надзвичайно перебірлива, жінка навчилася давати собі раду, завжди робила найліпший вибір серед можливих». Найліпший, та чи потрібний їй, чи такий, що сприяє її цілісності й гармонії? Розділ, у котрому ми знайомимось із цим образом, називається «Шлагбаум», що вже асоціює з перешкодою, забороною.

Соціальний детермінізм життя Ірини став настільки невротичним, що виринаючі прояви вольових поривань жінку лякають і видаються їй неправильними, аморальними, абсурдними. Кожен робочий тиждень проявляється черговим «незагоєним рубчиком» на душевному тілі героїні. Висока амплітуда почуття відповідальності вкрай розхитала стабільність її нервової системи, звідси – постійна напруга, тривожність, болісна невпевненість, сумніви, нав’язлива хворобливість («на думку спали часи, коли її часто лікували від того, чим вона не хворіла»), невмотивована роздратованість, які з кожною миттю нав’язували моток огидних ниток сімейної в’язниці.

 Енергетичні поля Ірини та її чоловіка не перетинаються. Обивательська агресивна натура її обранця не вбачає в жінці якихось  психологічних порушень, адже довгий час й сама Ірина не чинить ніякого спротиву, а тільки накопичує фатальні наслідки такого подружнього життя, які закономірно вибухають наприкінці роману. Патріархальна сімейна деструкція знаходить втілення у образі їх сина, коли той потайки приносить до школи приховану стодоларову купюру. Жінка думає: «Маленькі брехні мають природу нашаровуватися та рости. Бажання володіти…»

Жінка неспроста працює в арт-сфері – це чи не єдиний для неї спосіб вивільнення власного лібідо, нереалізованої творчої енергії та сили. Закономірно, що саме в такому середовищі вона знайомиться з Художником, тим, хто стане каталізатором розкриття другої, «тіньової» особистості Ірини – пристрасної, вільної, невагомої… Саме в момент перебування зі своїм «архітектором душі», жінка відчула, де ховається її сутність, хоча їй доволі важко це сприймати: «Молодій жінці важко було «двоїтися», та те, що їй давав майстер, допомагало ставати кращою у всьому. Ліпші ліки за всі антидепресанти чи візити до психотерапевтів».Настає агонія, вир почуттів, що роками стискав зашморг на шиї Ірини, почав вивільнятись. Проте, до яких це призведе наслідків? Чи здатне метання з крайнощів у крайнощі заспокоїти душевні рани, чи тільки примножить існуючі?

Антиподом до цього персонажа є Марина. Дівчина панічно боїться змін: «Їй потрібно пересвідчитися, що вона побачить звичне відображення тендітного стану та 24-річне обличчя, які зазвичай спостерігала. Там, у дзеркалі, — усе без змін. — Усе в нормі, можна видихнути, — подумала». Самозакохана, страшенно вразлива до будь-яких проявів зовнішнього світу, вона жила у власно вимуруваній зоні комфорту, що  кожного дня підтримувалась «пігулками щастя», але радше нагадувала паперовий дім, аніж міцну фортецю. Подібним чином виявляє протест світові й сімейним псевдодійствам Олівія: «Людина має перебувати у війні з собою, у пошуку, у вдосконаленні й ліпшому розумінні себе та навколишнього світу. Стабільність у вашому загальноприйнятому розумінні слова мене лякає й нагадує СТАБІЛЬНУ лінію на моніторі підтримки життя.». Будучи ще зовсім юною, дівчина має страх стабільності, буденності, однак вона чітко вибудовує власні кордони, не терпить маніпуляцій та психологічних катувань над собою, особливо від тих людей, котрі нібито беруться лікувати чиїсь долі, а  самі не можуть дати ради з власними неврозами: «От, відьма, вона мене ліпше опрацьовує, як я її! — лікарка почала істерично ридати.»

Минуле завдало Марині стільки болю, що вона максимально відгороджує себе від будь-яких особистісних комунікацій (« Вона уявила себе круглою, прозорою сферою на довгій ніжці, котру хтось наповнив брехнею…»), створивши зону комфорту тільки в обмеженому просторі і тільки наодинці з собою. Чим ближче героїня до природи, тим її дихання стає вільнішим, тим більше простору, натомість потребництво і все, що пов’язане з замкнутим приміщення асоціативно тягне за собою образи темряви, сирості, задухи та неспокою. Та й загалом, усе, що в романі є більш віддаленим від сфери матеріального, натомість зближує людину з її природнім світом, набуває особливого значення й метафізичного трактування: діалог з рибою, прогулянки біля води, опис діда-пасічника, в чиї уста вкладене філософське переконання про те, що  «усе справжнє в житті – сліпа довіра».

Не дивно, що зображені у романі Міа Д’арк персонажі перетинаються – блукаюча душа завше притягує собі подібних, щоб здійснити обмін можливостями пошуків втраченого раю. «Невідомо, що є сильнішим: момент, коли жінці нема чого більше втрачати, чи той момент, коли вона розуміє свою значущість». Мабуть, таки той момент, коли вона знаходить свою невагомість…