Чесно кажучи, я спокійно ставлюся до ФБ. Просто часом викладаю там свої нові твори та вітаю друзів із днем народження. Одного разу я випадково побачив невеличкий допис, який мене зворушив, – незнайома тоді авторка, Тетяна Зінченко, напрочуд сонячно та оригінально розповідала про свою мудру бабусю. Захотілося прочитати ще…

Відтоді я щодня заходжу на її диво-сторінку і всім раджу, настільки це талановита, дуже світла і позитивна людина! Завжди придумає, як покращити настрій своїм численним читачам, дати цікаві поради. Причому сама Таня – скромна, ненав’язлива, і єдине, чого вона, по суті, прагне – це «збільшувати присутність щастя на землі». Неймовірно, та їй це вдається!

Читаю – і відчуваю, що небайдужа авторка живе в любові та гармонії зі світом і всесвітом, проникливо спілкується з природою. Адже так повелося з давніх-давен, що людина знаходить відповіді на всі свої запитання в природі.  Бо «природа вчить, мотивує, підтримує, живить душу і окрилює».

І ось переді мною – нова книжка пані Тані «Твоя щаслива пора року». Це – сонячні вірші, а також мініатюрно невагомі прозові перлинки – чарівна поезія в прозі. Збірка про діалог природи з людиною. Адже, якщо правильно налаштувати цей діалог, можна відчувати щастя в будь-яку пору року. Тому вірші обдарованої та яскравої авторки – своєрідна дивовижна «інструкція» налаштування такого діалогу.

Усі пори року – щасливі, – переконана Таня. – Природа знаходить своє цілковите вираження, свій цвіт, буяння, своє природне щастя за будь-якої погоди і невпинно вчить нас цьому. Пташки щебечуть і взимку, і влітку – вони співають для нас, тішать нас і нічого не просять взамін. Вони люблять співати, вони вміють це робити і від того щасливі!

Людська душа – це також природа. І вже тому покликана творити любов, отже, вона живе в унісон із природою. І саме зважаючи на ці логічні взаємозв’язки, кожен із нас – щасливий у будь-яку пору року. Адже головне – бажання це сприймати, відчувати, долучатися до творення щастя разом із природою.

Взагалі, насправді погода – у душі людини і вона найменше залежить від пори року. Є люди-весни, зі своїми квітами, солов’ями, струмочками і закоханостями, польотом щастя; у них – квіти, весна, сльози, бузок, черемха, конвалії, жасмин; сюрчать коники, і їм, як по їхніх нотах, підспівує душа, – говорить авторка.

Є люди-літо: жагучі, гарячі, люблячі й трішки сердиті, суворі. Дивляться то щиро, аж палять любов’ю, то з-під брів, неначе підозрюють у чомусь чи просто дуже хочуть знайти приводи для підозр. І ті жита, скошене сіно, палюче сонце, зваблива засмага; такі лущення та оновлення душі й тіла; теплий дощ і холодний вітерець, злива аж барабанить, – це їхня стихія, вони живуть так, навіть якщо за вікном – зима…

Ось як завернула! Не менш цікаво та образно написано й про людину-осінь і людину-зиму, а також про ідеальне – те, що вище нас, у піднебессі… І якщо людині-весні хочеться бути з людиною-зимою, це – теж прекрасно! Але треба полюбити її сніги, її дотики і… уникати гучного сміху вдень. Або будь із весною, але полюби її бузки та жасмин, сприйми польоти й розчарування!

Ось така оригінальна життєва філософія від Тані Зінченко! У неї і осінь приходить саме для того, щоб розправити крила. «Бо всього не переробиш», – кажуть дерева і на деякий час перестають плодоносити. «Весь час квітнути навіть не цікаво», – кажуть квіти й на деякий час засинають. «А що там, на землі?» – думає листя і падає додолу…

Осінь – щоб трішки стишити суєту в собі, дати спокій душі й подумати про себе. Бо справді всього не переробиш. Це – час для листя. Для теплих напоїв, теплих думок і теплих людей. «Що ж не зрозуміло в цьому?» – думає осінь і стає ще трохи прохолоднішою, щоб люди грілися душевним теплом.

Тож восени можна трохи оговтатися, заспокоїтися, не вертітися дзиґою. Любити. Смакувати яблуками. Пити гаряче та запашне. Не брати дурного до голови. Помічати красу, дива, які насправді – буквально на кожному кроці, за рогом. Дивитися – захоплено, з насолодою підводити голову, бачити чарівне, розкішне зоряне небо, милуватися ніжно барвистою веселкою, спостерігати, як падає листя… А ще – додати до всього дещицю гумору. І все буде гаразд!

Навмисне не коментую винахідливо чуйну авторку. Навіть не шукаю якісь вади у створеному нею. Навіщо? Це – справжнє, живе, красиве, дихає та надихає.

І наостанок – її проникливо теплий вірш про найголовніше:

Я не буду твоєю навічно, тому бережи

Цей світанок в душі, коли айстрами пахне все небо.

Я люблю тебе ніжно, і ти мене любиш, скажи?

Або просто подумай, казати нічого не треба.

Я нарву тобі яблук, і, як хочеш, – спечу пирогів,

З ароматом кориці і в щедрих приправах любові.

Цілуватиму сонцем, закутаю в ковдри вітрів,

Із дощів приготую напої п’янкі вечорові.

Я не буду твоєю навічно, цей час – як пісок,

Поцілує долоні й між пальців картинно проллється.

Але я по собі залишаю багряний місток

І кленовий листок, і гаряче закохане серце.

Ти не бійся мене, глянь, кружляють на всю голуби,

Покружляй і собі у листків і вітрів суголоссі.

Я люблю тебе, чуєш? І ти мене також люби,

На той рік обіймемося знову. Твоя Осінь…

Прекрасно! Щиро дякую, Таню, за такі незвичайно затишні весну, літо, осінь та зиму. За справжні дива. За напрочуд теплі, душевні та людяні вірші. За красу та любов. Пишіть, діліться щастям!