Така вже особливість цього літературного жанру: пародист завжди прикидається авторами, яких він пародіює. Утім, якщо дотримуватись літературознавчої термінологічної точності, то правильніше казати, що ліричний герой пародиста прикидається ліричними героями пародійованих авторів. Він ніби одягає їхні маски, говорить від їхнього імені і, опираючись на конкретні тексти, показує особливості певних творів чи й авторських стилів у гротескному світлі, піджартовуючи над недоліками чи висміюючи відверті нісенітниці, що трапляються у письменників.

Тому кожну книжку пародій можна сміливо називати «театром масок». Якраз такий друкований «театр масок» під назвою «Прометей поміж грудей» письменника Анатолія Крата, що мешкає в Празі, і був презентований на цьогорічному «Форумі видавців». Отже, «підіймаєму завісу», тобто – розгортаємо книжку.

І вже перша маска, одягнута пародистом, примушує читача усміхнутись. Він виступає в ролі поета Миколи Братана, який в одному з віршів писав: «У поїзді. А мариться – підвóдою». Пародист тут же підхоплює і розвиває тему: «В автобусі. А мариться – в човні. // (…) Я з жінкою. А мариться – з коханкою, // я пішки йду, а мариться – в таксі». Врешті звучить заключний акорд: «Я прозою, а мариться – римовано. // Братан я, але мариться – Шекспір».

Братану, можна сказати, пощастило, бо упродовж книжкової «вистави» його маски надягаються ще п’ять разів – ще п’ять разів вірші письменника стають об’єктом доброзичливої іронії пересмішника. Правда, іншому поету – Василю Жураківському – пощастило найбільше: його маску Анатолій Крат надягає сім разів. А можливо, пощастило й менше, бо тепер пародії набувають інтонацій в’їдливіших, сатиричніших.

Ще деяким письменникам теж присвячено по кілька пародій. Скажімо, Анатолію Кичинському, який писав: «Заплющу очі – все, як наяву, // розплющу очі – все, як сон…» Підхопивши і обігравши сказане в різних життєвих ситуаціях, пародист закінчує несподіваною кульмінацією: «Господь хай від гріхів побереже, – // я обираю сліпоту Гомера…»

Два зразки жанру, представлені мною вище, я відніс би до безумовних удач автора «Прометея поміж грудей». Зарахував би до них і пародії «Математичний ребус» (на вірш Ірини Жиленко), «Поетове вагання» (на вірш Миколи Василенка), «Ми – два в одному» (на вірш Антонії Цвід), «Право на любов» (на вірш Лялі Рубан).

Крім пародій, сказати б, у звичній формі Анатолій Крат пропонує кілька жанрових несподіванок. Наприклад, рідкісний у нас жанр – автопародію. Поети – скажемо правду – незрідка народ самозакоханий, тож як вони можуть займатись самовисміюванням? Виявляється, можуть, і це демонструє текст, який так і названо «Автопародія». Тобто пародист надягає на обличчя свою власну маску й іронізує над своїм власним твором і власним ліричним героїм.

Цікавою естетичною знахідкою я назвав би «Безкінечну сердечну пародію» на вірші Василя Жураківського, яка написана так, що читач, закінчивши читати останній рядок, мусить повертатись до першого – і так без кінця.

А от щодо жанрового різновиду пародії «Око а за око» (на творчість Миколи Мірошниченка), то ризикну припустити, що він іще рідкісніший, ніж автопародія. Річ у тім, що Анатолій Крат ризикнув написати пародію-паліндром, адже Миколу Мірошниченка письменницька спільнота знала як прихильника надскладних поетичних форм, і одна з його улюблених – рак літеральний, тобто паліндром. Навіть свої книжки він називав словами-паліндромами: «Око», «Рік-осокір».

Однак найпоширеніший у нас той різновид пародії, коли пародист, нібито надягнувши маску і почавши говорити голосом чийогось ліричного героя, раптом спускає її нижче підборіддя, переходить на власний голос і про того ж самого ліричного героя говорить уже в третій особі, іноді піднімаючи на кпини. Тут уже доцільніше вести мову про дифузію жанрів, про їх взаємопроникнення, наразі – про зрощення пародії з епіграмою. «Прометей поміж грудей» теж подає зразки таких гібридів, які не є – застережемось відразу – якимись естетично неповноцінними. Це цілісні досконалі твори, просто такою є їхня особливість з погляду теорії жанрів. На позначення їх філологи-пародієзнавці навіть запропонували термін «епіграматична пародія».

Як приклад наведу текст «Не піду!», поштовхом до написання якого стали такі рядки Василя Шевченка «Не піду по шосе – // Там зачовгано все, // Там заїжджено все, – // Ні, не треба шосе!..» Як і заведено, пародист надягає маску: «Не піду у кіно, // де не був я давно. // Ліпш заб’ю доміно, – // ні, не йду у кіно». Ще у кількох строфах ліричний герой повідомляє, чого він не робитиме, щоб насамкінець заявити: «І хоча не атлет, // і в усьому аскет, // й маю вбогий бюджет, // я Шевченко – поет!».

Цікавою рисою «Прометея між грудей» я б відзначив і таке. Зазвичай пародисти пародіюють україномовних поетів – українською мовою, російськомовних, – ясна річ, російською. Анатолій Крат ламає цей стереотип: у збірці є кілька епіграматичних пародій, написаних українською на російські твори. Цього разу пародист виходить на авансцену в масках ліричних героїв Олександра Кабанова, Володимира Плоткіна.

Майстерна книжка досвідченого пародиста (пам’ятаю публікації Анатолія Крата в літературній періодиці ще початку 1980-х років) мимохіть наштовхує на таке резюме. Вершиною літературної пародії вважається стильова пародія, коли в текстах і досконало відтворюється стиль пародійованого автора, і подається іронічний погляд загалом на його творчість. Хрестоматійними зразками в українській літературі можна вважати цикл пародій Юрія Івакіна, де він стилями різних поетів відтворив народний віршик «У попа була собака», в російській – «Сказание о зайце» Юрія Левітанського, де він аналогічним чином відтворив різними стилями лічилку «Раз, два, три, четыре, пять, // Вышел зайчик погулять»

На мою думку, Анатолію Крату цілком до снаги піднятись на найвищі сходинки пародійної майстерності, чого й чекатимемо в наступних книжках.

Пародійний блок книжки доповнено великою добіркою авторських афоризмів, при знайомстві з якими читач теж не раз усміхнеться.

Насамкінець не можна обійти увагою і ще один важливий момент збірки – її співавтора. Органічним складником видання є чудові ілюстрації Олега Смаля, створені до кожної пародії. Вони не лише дозволяють поглянути на тексти в іншому ракурсі, побачити в них дещо таке, що зразу не впадало в око, а й самі є повноцінними самостійними художніми творами, які могли б і без книжки виставлятись в експозиціях.

Але краще все-таки з книжкою…