Ніхто не може вгадати, як складеться його доля. Навіть тоді, коли людина сама вирішить, що в неї вже є усталений побут і ніяких перемін не передбачається. Адже несподівано у простір розміреного плину буднів вривається вітер часу і… Щось таке сталося і з Михайлом Барабашем. Народився він у Віднѝках на Львівщині. Студіював в Українській академії  друкарства у княжому місті Лева. Викладав у тамтешньому коледжі ім. І. Труша. Член Національної спілки художників України. Успішний графік і маляр. Мав багато виставок у рідній державі і за кордоном. А з 1999-го разом із родиною живе у США, продовжуючи творити, зокрема неповторні лінеарні зарисовки та верлібри – відблиски непростих роздумувань про химерії людської долі.

Їх можна було уздріти вже у книзі «На Другій авеню», яка побачила світ кілька років тому. Як на мене, то в ній у міцнющу сув᾿язь перетворилися бентежні штрихи графіки, кольористичність живопису й поезорефлексії. Тривання цього поєднання бачимо й у новому виданні.

«Бувають хвилини миті Від яких отримуєш Кайф-задоволення Комусь сказав добре слово Подарував щиру усмішку На цілий Божий день Або ж незнайомцеві Показав правильну дорогу Та й сам її пізнав», – своєрідна боротьба автора з реалом з поміччю уяви. Та немає підстав говорити на основі цього міркування про заперечення чи уникнення дійсності, бо вона невідступно ходить за ним, змушуючи постійно вдивлятися в жорсткість і жорстокість часоплину. Звісно, що в даному випадкові вкотре доводиться балакати про непростості. Але не думаю, що тут існує дивовижність. Якщо зорувати на усе це з висоти прожитих років, то радше мислиться про закономірність.

Спільно пошукаймо її ознаки. І почнімо з позирків на доробок Михайла Барабаша як художника. Й тут перш за все мається на увазі образне фіксування миттєвостей щодення. Класичною чи, як дехто вважає, неокласичною ксилографією. Романтичною пастеллю. Імпресіоністичними зарисовками. Себто усе це сфокусує невмолимість балансування почувань творчої особистості між різними художніми техніками.

Дивлячись на це із «дзвіниці» власного світосприймання, зверну увагу на один момент. Мій візаві належить до представників четвертої еміграційної хвилі. Як Іван Остафійчук, Петро Грицик, Богдан Турецький, Олег Лесюк та деякі інші мистці. Звісно, що вони у глибинах душ пережили процес вростання в заокеанську реальність із неодмінністю течіння ріднизни у свідомості. (Коли уточнити це, то перед нами постає не відмовляння від традиційного мислення, а його трансформування через збагнення чужинно-рідної навколишності).

Це проблема усіх, хто  прагне осягнути мистецькі реалії на чужині. Та існує й те, що познаковане особистісністю. Для Михайла Барабаша напрямною стало поєднання непозабутньої урбаністики Львівського Ринку та Мангеттену. Не заперечуватиму, що у зображеннях ріки, квітів та дерев спостерігається ностальгічність, але водномить вони є тими вказівниками, які промовляють про ментальні корені мистця, без живильних соків яких він ніколи не буде собою. Своєрідним продовженням отакої собості є й верліброві рефлексії. Вони – відрухи розмислень про гомінливу стихію, яка не може втягнути у свій крутоплин, якщо душа не зрозуміє притишеності на хисткому мостику між сьогоденням та прийдешністю, котрі мають однакові права, хоча й перебувають у різних часовимірах.

Все це є у верлібрах. Однак не варто упевнено розкладати їх на тематичні полиці. Некомфортно їм там буде. Передбачаю навіть, що може вибухнути повстання слів супроти охоронців такої темарійної доладності на дивнющий копил. А все через те, що тематичність творів не є одновимірною, бо у рядках органічно переплітаються громадянськість і філософічність, пейзажність та інтимність. (Пригадуєте, у попередній книзі були щемливі слова: «…Коли душа співає О як хочеться Щоб так було Довіку… І я тоді повірив Бути сонячному дневі…»?)

Тому, мабуть, доцільнішою буде, нехай і побіжна, деталізація образних засобів, якими користується автор. І незаперечним є той нюанс, що чільне місце тут належить літературним тропам, серед яких – метафори, епітети й порівняння.

Щодо перших, то хіба не можуть зачудувати висловлювання на кшталт: «Відчув Усміхнений Пастельний поцілунок В серце моє збентежене», «І вертикальними рисами Різьбитиму Вічність миті Своєї душі», «Бачу сонце Вмивається В ранковому океані», «Малесеньку мить Із життя дерев Презентує пам᾿ять»!..

Трикрап᾿я наприкінці попереднього абзацу автором посталено невипадково. Бо кожен при бажанні може самостійно відшукати й інші метафоричні «блискітки». Лишень зауважу, що їх оригінально по-своєму доповнюють епітети на взір: «торнадо часу», «вогнисті барви», «кишеня уяви та пам᾿яті», «щаслива тиша», «гущаки непроглядні», «двійництво стандартів», «павутинка мелодії», «смак слова». (Особливо радує те, що більшість епітетів походить із робітні художницької неординарності).

Це, напевно, стосується й порівнянь, серед яких виділив би такі словосполуки, як «Життя Як те дерево Покручене…», «…Білий Немов з вапняку Сидить Як на троні цар Від якого чекають команди Щоб рятувати день», «…Назустріч Богдана Із запахом фіалки Як сама весна», «Її слово Так мене Збадьорило Ніби напився Джерельної води». У зразках порівняльності зі сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т. д. є очевидність того, що автор бачить незвичайне через призму звичайності і вміло передає це.

Ще більше знахідок пронизує читацьку свідомість при зустрічі з незвичайністю слововиявів. Адже маємо буквотвори, на котрих бачимо карби неологічності, рідковживаності, говірковості. Тут, зокрема, згадуємо «сабвей», «бонгало», «амбулат», «плайвуд», «надбіле», «збадати», «змандровні»,  «римуваті», «неомузена»…

Ці знахідки створюють неповторну біографію душі ліричного героя книги графіка і віршника. Як і богошукальницькі мотиви та культурологічні акценти, які займають поважне місце у виданні.

…Лінія, барва, слово – вони творять єдину сув᾿язь. І, прийшовши до нас самоплином життя, приносять нам звучання нурту буднів через творчу незаспокоєність ольвівленої душі, котра за океаном не забуває про рідне.