Він запросив мене в дорогу. Був вечір. Вогні села піді мною доводили мені, що темрява є більшою за світло. А я думав про світ зла і добра. Але Михайло тихо проказав:

«от света на злото

и от погледа на черното

от думата отровна

и на съдбата от нелепата

закрила

ме спаси»

(«від світу злого

і від погляду чорного

від слова отруйного

і від долі невдячної

захисти»)

Напевно, слова ці були адресовані спочатку жінці, а може – темряві чи сонцю. Вірогідно, він хотів простягнути опівночі руку до його «я» чи шукав її, сховану під покривалом смерті. Він прийняв те, що шукав прихистку в самоті.

Цей вірш – текст без розділових знаків, але зі знаками глибини. Він пов’язує у п’ятнадцятьох рядках долю зі словами, небо з гріхом, радість із неміччю. І спонукає мене подолати відстань від спокою до роздуму.

Він – напівтон, не розпорядник, а ліхтар на перехресті. Він не спрямовує шлях, а йде з тобою. Точніше, здається, що він дає тобі змогу вибрати і супроводжує тебе в твоєму виборі. Ідете по дорозі разом:

«там, където черните елши

са като черни вдовици

по бдителното крайбрежие

и спокойния плисък на реката,

и сиянието на младия месец

над тъмната

бездна

на водата…»

(«там, де чорні вільхи,

як чорні вдови

вздовж настороженого берега,

і стишений плескіт ріки,

і сяйво молодого місяця

над темною

безоднею води…»)

Поезія Михайла не просто є частиною багатозвуччя сучасної української поезії. Вона є рікою, яка вдаряється в свої береги, котить свої камені по шляху осмислення. Завтра ці камені зруйнують денні кроки. Але завтра.

«ще има повече вечност без нас»

(«буде більше вічності без нас»)

Є вона. Йому болить. І мені болить. Але «свободната река, вливаща се в пространството отвъд» («вільна ріка, що вглибає у простір за межею»), давно перетворилась на краплини свого каламутного русла.

«с баща ми косяхме ливади

късното лято

лягаше в белите откоси»

(«ми з татом косили отаву

скупе літо

лягало в куці покоси»)

І я косив з моїм батьком. Було давно. І було по-іншому. І дуже близько.

Мені подобається, як Михайло може відштовхнутись від інтимного й зануритись у філософію життя.

Чудово, коли в напівтоні відкриваєш поліфонічність і в багатоголоссі знаходиш свою маленьку музику.

Ми разом вирушили в дорогу. Я відкрив з ним прекрасні світи, зустрівся з неймовірними образами й нарешті дійшов до зупинки знов-таки з ним.

«… защото пътят на тялото

се превръща в пепел

в момента

който вече се е случил…»

(«… бо шлях тілесний

попелом стає

в ту мить,

котра вже відбулася…»)

Книгу відкриває передмова академіка Марина Кадієва. Ось яке визначення він дав поезії Михайла Сидоржевського: «Поет складних внутрішніх порухів людської душі і її полярних суперечностей, який завжди зберігає одну врівноважену ліричну тональність і пластичність мовного вираження. Це різнопланова поезія зі значимими посланнями, які пробуджують у читачів сильне приховане хвилювання». Опираючись на свої зустрічі з європейською поезією (передусім італійською), можу додати, що своєю врівноваженою тональністю він зближує українську душу з європейською.

Добігає кінця бурхливий, непередбачуваний і непередбачений рік. Сила людського духу стикається з чужими силами, які, немов у фільмі жахів, штовхають нас у неймовірні прірви, щоб звідти ми побачили вдалині світлі плями людяності, доброти, любові до батьків і родини, до левади за селом і до сусідів. Символічно, що саме тепер болгарською мовою вийшла книга, яка стала рукою, поданою задля добросусідства, рукою, яка відкриває завісу над одним рідкісним талантом. Для мене це так. Кожен має право на власний висновок.

Хоча ми всі йдемо туди, де

«татко слезе по пътеката

между неокосената трева

край небето»

(«тато пішов стежиною

між нескошеною травою

уздовж неба»)

Переклав з болгарської Віктор Мельник