Re: цензії

Рецензована книга Катерини Мандрик-Куйбіди «Ставай, Україно, до бою!» не є поетичною збіркою у традиційному розумінні: це радше видання, яке допомагає зберегти пам’ять про видатну особистість – поетку й борчиню за незалежність України, яка цьогоріч уже з горішніх висот відзначає своє 95-річчя.

Вступне слово Степана Хороба «…У серці з правдою святою…» представляє докладний літературознавчий аналіз творчої спадщини Катерини Мандрик-Куйбіди, зокрема нової книги. Разом із тим пересічного читача, вочевидь, більше «зачепить» передмова сина поетки – Василя Куйбіди, де подані рефлексії, спостереження, спогади найріднішої людини. В. Куйбіда з відстані років (Катерина Михайлівна відійшла в далекі засвіти 2004-го) осмислює впливи мами, її світоглядно-естетичні орієнтири, які визначили тип виховання в родині, значною мірою передбачили долі дітей, їхній вибір, систему координат цінностей. Не лишає байдужим висновок В. Куйбіди: «Уже після смерті мами, переглядаючи її архів та прочитавши її спогади, зрозумів, що я не тільки не знав мамине життя, я не знав її…» (с. 18). Подібне усвідомлення не полишає й мене щодо моєї мами, котра як дитина війни (1937 р.н.) теж була небагатослівною, і мені так бракує її спогадів і зізнань сьогодні – у час, коли формується нове покоління дітей війни. Відтак, заки живі батьки, максимально спілкуймося з ними й занотовуймо бодай у пам’яті моменти, аби потім не жалкувати.

Що ж до Катерини Мандрик-Куйбіди її мовчання, точніше небагатомовність були цілком умотивованими, адже йшлося про Систему та її методи. А отже, крайня відвертість могла зашкодити рідним і близьким, коштувати їхнього здоров’я, ба більше! – життя. Разом із тим до останньої миті земного буття Катерина Мандрик-Куйбіда не зрікалася своєї громадсько-політичної, світоглядно-естетичної позиції, навіть за доби совєтського тотального атеїзму сміливо прищеплювала синам християнські цінності, віру в Бога, тож учнем Василь Куйбіда чи не єдиний із класу, хто в анкеті не приховував свого віросповідання: вірність поглядам, вочевидь, генетично підважена. Окрім того, Катерина Мандрик-Куйбіда, за фахом учителька, виплекала в дітях любов до фольклору як народного спадку, де втілено колективну душу, увиразнено ідентичність, збережено мову. Високий моральний дух, християнська етика, залюбленість в усе українське – це те, чим жила Катерина Мандрик-Куйбіда й що вона настійно сіяла в дитячих душах – рідних і учнівських.

Композиційно книга складається з кількох (6-ти) розділів, де більш-менш тематично й настроєво, жанрово й хронологічно систематизовані поетичні тексти (переважна більшість – римовані, але є кілька верлібрів); наприкінці подано окремі дидактично-сатиричні і драматичні твори, а також автобіографію. Остання слугує своєрідним доповненням до біографічного та психологічного портрету Катерини Мандрик-Куйбіди, який вимальовується у процесі читання поезій. При укладанні збірки, вочевидь, мав місце чинник хронологічної послідовності, тож часові межі вміщених творів досить широкі й логічні (1944 – 2003).

Вкотре переконуюся, що з’ява книги в певний час не є випадковим явищем чи збігом: завше спрацьовує закономірність Всесвіту чи закон Божий. Либонь, поезії Катерини Мандрик-Куйбіди навмисно чекали нашого бентежного часу, позаяк мимохіть їх читаєш і осягаєш крізь призму сьогодення. Тим самим скасовується часова дистанція – ніби писано про нинішню боротьбу українського народу проти московського агресора. Щоправда, ще років 8 тому ці твори б не резонували у душах широкого загалу так, як сьогодні – в час повномасштабного вторгнення росії.

Парадигма «Україна – Бог – Любов – Віра» є домінантною в усіх розділах, але в кожному з них увиразнюється властивими для певного біографічного періоду подіями, настроями, емоціями, образною системою.

У першому розділі «Дух мій гартувався серед гір» артикульовано образ Гори, що слугує «натхнення джерелом» і за своєю семантикою прирівнюється до Світового Дерева. Можемо добачити паралелі з китайськими візіями, зокрема в поезії доби Тан (Лі Бо). До Гори наближається споконвічно карпатське дерево –смерека: вона так само сягає горішніх висот, а відтак, має стосунок до Божого світу. Звідси – «Сприймаючи смерек загострені шпилі, / Як звернення Господнє до людини» (с. 24); «Смереки стануть, мов святі, / Благословивши тишу»; «Піду до щонайвищих гір / Смереками на прощу» (с. 25).

Часто вживаним є образ Вітру, що символізує волю. За допомогою суфіксів авторка диференціює інваріанти його ймення: вітер, вітерець, вітрисько (має місце й емоційний складник). Коли лагідний, то легінь крилатий, що «траву колише / ніжно так, неначе гладить» (с. 28). Здатністю до лету наснажує ліричну героїню, тож та відчуває: «пружать крила». Вітер може бути не лише легкокрилим, а й легковажним: «Легковітри-ловеласи / Мрич обтрушують із крон» (с. 34). Або й виснаженим: «Вітер натомлений, взявшись у боки, / Спочити присів на стареньку ялину» (с. 36). Чи нечемним і розбишацьким – тоді він вітрисько: «Знічев’я став деревами трусить» (с. 38). Згодом, під час перебування в таборі, лірична героїня заздритиме вітру з його кревною свободою і захоче обмінятися з ним місцями: «Щоб вирвати з-під стелі грати, / В Карпати сині полетіти, як вітер?» (с. 80). Тим часом грім, блискавка, пов’язані зі стихією повітря, як вітер, мають більший стосунок до вогню; прочитуються як уособлення життєвих негараздів, проблем, конфліктів, перепон. Лірична героїня, далебі, не уникає останніх, не задкує, коли стрічає, а протиставляє їм свою внутрішню силу: «<…> громи пожадливо вдихала / І входила в хмари грозові» (с. 29).

Весна, безумовно, поглиблює відчуття свободи, натхнення і, звісно, молодості.

У низці поезій прозираємо пісенний ритм, а зважаючи на те, що Катерина Мандрик-Куйбіда полюбляла співати, зважуся припустити, що ці тексти до неї приходили як пісні (співанки): приміром, «Веселилось літо днями і ночами…» (1959). А от вірш «Ой, зелене жито, зелене…» за першим рядком тотожний народній пісні, проте далі дистанція між текстами фольклорним і авторським зростає, хоча останній так само добре лягає на музику (приклад народнопісенної стилізації):

Ой, зелене жито, зелене,

Зашуміло легко до мене,

Зашуміло та й засміялось –

В моїм серці так і зосталось.

Як додому йшла я житами,

Сонце грало світлом світами,

Обертало шепіт в знемогу

І стелило злотом дорогу… (с. 37).

Другий розділ «До зброї, браття!» на відміну від попереднього, де домінує пейзажно-філософська лірика з елементами родинної та громадянської, а назва оприсутнює натяки на пошуки витоків особистості ліричної героїні (а відтак, і авторки), констатація гарту фіксує ідеї волюнтаризму та стоїцизму як естетичні орієнтири, вже самою номінацією прописує патетику й громадянський мотив як профільні. Прозираємо аналогії з елегіями давньогрецького лірика Тіртея, мета яких була закликати до бою і спонукати до перемоги. Більше того, вірші з цього розділу типологічно близькі до повстанських пісень, певно, вони й були писані з цією метою – артикулювати програму ОУН-УПА, національно-визвольний рух, який за совєтських часів було заборонено згадувати, а його учасники позиціонувалися ворогами батьківщини. Якщо раніше ще не всі «прозріли» остаточно, то вторгнення росії 24 лютого вранці й тотальна агресія московитів цьому стрімко посприяли. Тож закличні вірші-пісні Катерини Мандрик-Куйбіди нині особливо актуальні: так, ніби писали їх наші сучасники впродовж кількох місяців повномасштабної війни… Із патріотичними гаслами: «Ми всі – гартоване залізо – / У серці з правдою простою, / Що кожен, хто з війною лізе – / Умре від нас на полі бою» (1944). Зі засудженням дій рашистів (зміна назви імперії та її адептів не оскаржує чорного нутра північно-східного сусіда):

Щасливо, затишно було…

Загавкали собаки –

Входили нагло у село

Московські посіпаки (с. 42) –

ці рядки писані 1944-го, а ніби й немає часової дистанції (!). Або: «Повстали ми, щоб смертю / Смерть все ж подолати» (с. 42). І далі: «Большевицько-московську навалу / З української змиєм землі» (с. 47).

Вірш «Наші знамена» може слугувати гімном захисників України й поетичним проголошенням шани Героям – живим і загиблим. Смерть не є остаточною крапкою, яка викликає страх, – навпаки вона має спонукати інших долучатися до лав бійців. Тим паче коли йдеться про Віру: завершення земного існування не є фіналом для буття душі. Патетика тут не зайва, хоча нерідко вона нівелює якість поезії, але в текстах такого кшталту вона вкрай доречна й помічна:

До зброї, браття! Всі до бою

Супроти недругів лихих.

Ми помстимося за героїв

Або долучимось до них!

Будь-хто із нас героєм стати

Щомиті кожної готов.

Ми смерть не будем обминати,

Якщо вже час її прийшов!

<…>

Коли впаде на полі бою

Із москалями хтось із нас,

Складемо почесті герою

І підем сповнювать наказ… (с. 45).

Лірична героїня, як і авторка, не цурається почуття ненависті, адже вона цілком логічна, вмотивована, коли у твій світ вривається чужинець-агресор і загрожує життю твоєму, твоїй родині й батьківщині. Лише істинна любов до рідної землі генерує справжню ненависть, тож у цім контексті любов і ненависть – константи не протилежні, а взаємозалежні, коли одне випливає з іншого або спонукається ним: «Ми яро ненавиділи тому, / Що вміли до безмежності любити!» (с. 46).

Вірш «Криваві ваші ідеали…» вражає злободенністю, ніби живий голос поетки апелює до сучасників-рашистів, фіксує їхні злочини й заповідає їм чорну карму:

Людей ви стільки повбивали,

Що вам у спокої не жить!

<…>

Переінакшить нашу вдачу

Не вдасться, нелюди, і вам.

Ми збережем любов гарячу

І вірність нашим корогвам! (с. 46).

Або ще такі витяги:

До зброї, гей! Заброд ачей

Зітремо рать потворну.

Їх кров гаряча потече

У нашу землю чорну (с. 53).

І кожен кущ, і дерево, і камінь

За дім, село, приниження і кривди

Вам будуть мстити месників руками,

Яких ще, окупанте, не убив ти! (с. 67).

Гаслом оптимізму і стоїцизму для сучасників можуть бути такі поетичні рядки Катерини Мандрик-Куйбіди: «А Україна все стає сильніша. / І я» (с. 49). Біль утрати, ненависть удатні трансформуватися в силу, яка стає рятівним і переможним чинником. І далі: «Щоб переможцем я вийшла з борні» (с. 50). Йдеться не лише про торжество над ворогом як фізичним супротивником, а й внутрішню перемогу над собою слабовольною і легкодухою. Цей мотив проймає низку віршів поетки, більше того, в таких текстах увиразнюються християнські мотиви, бо лише Віра в Бога є рятівною і цілющою. Саме на Всевишнього всуціль покладається лірична героїня, як і авторка: «Майбутнім твоїм переймається Бог, / Український народе» (с. 54). Разом із тим готовність боронити рідний край і установка на перемогу є не менш важливими: «Ми залізні вояки! / Начувайся, лютий враже. / Ми тобі іще покажем, / Як упівські б’ють полки» (с. 55). Мимохіть кортить змінити «упівські» на «азовські» чи, приміром, карпатські. Бо ж мета і тих вояків, і теперішніх захисників достоту ідентична: «Це для нас найбільше значить – / Проливати кров гарячу / За народ свобідний свій!» (с. 55).

Насправді таких перегуків між історичними відтинками, настроями, інтенціями в поезії Катерини Мандрик-Куйбіди передовсім 1940-х років можемо добачити вкрай багато – звідси наснага цитувати фрагменти творів на потвердження думки. «Благослови вогнем, а не словами», – закликає авторка й, либонь, не відає, що за 80 років вона особисто з далеких засвітів благословлятиме українців. А, можливо, й досі виконуватиме роль зв’язкової, за що, власне, була ув’язнена за життя як «ворог радянського народу». Цей епізод із біографії проходить окремим мотивом у поезії Катерини Михайлівни.

Патетика, про яку мовилося вище, є прикметною для закличних віршів, адже мета останніх – піднімати дух бійців і народу. На жаль, небесне військо поповнюється щодня, але й земне не міліє. У найзнаковіші відрізки історії стирається межа між світами – живими й мертвими. «Якщо не визволимось ми, / То мертві встануть!» (с. 72) – риторичним окликом заявляє Катерина Мандрик-Куйбіда. А вже 1981 р. – як продовження: «Коли мовчать живі, / То говорять мертві» (с. 163).

На кшталт О. Олеся авторка не очікує допомоги ззовні: доля українського народу твориться його носіями. Чи ж не є це ще одним доказом дивовижного часового й історичного суголосся або ж перетину?

Усе, що бачиться тобі

Під українським синім небом,

Від москаля очистить треба.

Крім тебе це ніхто не зробить

І помочі не жди Європи (с. 73).

У третьому розділі «Ми боротьби не кидали знамено!» (1950-ті) кардинально змінюються настрої, інтенції, орієнтири: від оптимістичного та стоїчного – до зневіри й розчарування, від констатації Волі як мети до фіксації її втрати. Це, вочевидь, не дивно, адже зумовлено придушенням совєтами національно-визвольного руху й засудженням його учасників. «Дорога стелиться тернова / В краї чужі» (с. 83). Звідси – мотиви туги, суїцидальні настрої, усвідомлення гріха, проте найбільшим гріхом лірична героїня вважає зраду друзів. Тож рядки «Якщо повіситися вдасться, / Бо стеля низько» свідчать не про слабкодухість, а навпаки фіксацію смерті як спасіння й винагороди (теж свого роду екзистенційні мотиви). Разом із тим зневіра не є всепоглинальною, бо вже в наступному вірші оскаржується попередньо констатована позиція тимчасової слабкості як «екзистенційної порожнечі» й увиразнюється вітаїзм – знову ж таки завдяки Вірі: «Твоя лиш віра і молитва / Спроможні вивести з-за грат. / Допоки ми живемо – битву / Іще не виграв супостат!» (с. 78). Готовність до смерті не є знаком фаталізму, навпаки – результатом патріотизму: «Ми ішли на смерть заради того, / Щоб Вкраїна вільною була!» (с. 79).

Пам’ять про рідні Карпати як «запахи свободи», притулок є зцілювальною під час заслання, що сприймається як полон: «Тримаю шурхоти трави / Двома руками» (с. 80); «Пройтися плаєм, де сосна стоїть…» (с. 81).

Наситившись теплими спогадами про карпатську природу, «силу весен і вітрів», рідний дім, материну любов, авторка повертає собі втрачені сили й вустами ліричної героїні прогнозує відродження національно-визвольної боротьби «років так за сорок»: якщо вірш датований 1951-м, то відповідно йдеться про 1991-й, який є знаковим в історії України і початком її свобідного буття. Наступні рядки, либонь, екстрапольовані на сьогодення: «Український наш народ, / відновивши сили, / Знову битиме заброд, / Яких не добили» (с. 82). Як і характеристика росії в одному з віршів: «не помита – Вітчизна матюків і конвоїрів» (с. 85). Або дещо згодом: «Росія, жадібний вампір, / Висмоктує останні сили» (с. 114). Московити в оцінці поетки – осатанілі посіпаки. То що ж помінялося, пані й панове, з плином часу? Далебі, нічого. Ті самі нецензурна лексика, фільтраційні табори, взяття в полон… І жорстоке знищення українців як ознака геноциду… «Дорога, де нема хрестів, / А є лише могили» (с. 87). Скільки міст, сіл та їхніх невинно убієнних мешканців зринають перед очима після цих двох рядків?

А ось вірш, що втілює спільну мрію всього українства:

Я хочу:

Бачить Україну

Свобідною, у вірі,

А ще уздріть Кремля руїни… (с. 89).

Каторга починається з ешелону, залізничної колії, відчуття розлуки з батьківщиною і фіксації чужини як відстані з Україною. Либонь, відлуння свободи ще є відчутним: «Іржаві струни залізничних колій / Видзенькують щоночі і щодень, / А я ще залишаюся на волі / Мотивами матусиних пісень» (с. 89). Далі драматизм наростає, актуальність теж увиразнюється:

По сніжній тайзі, як недоля безмежній,

Північні вітри розбрелися старезні.

У клітці товарній на чорних колесах

Сюди привела нас диявольська меса.

Під викрики чорні, під заклик до згуби

З вагону конвойний викидує трупи.

Собаки. Собаки. Нічого людського.

Чекати рятунку нема ні від кого.

У інії стіни, у інії грати

І туга така, що лиш пісня розрадить.

Та вчуються лиш українські мотиви –

Виводять з вагонів солдати спесиві.

Диявольська меса трива на узбіччю:

Обшукують, лічать і б’ють по обличчю.

Та це ще не все. Не скінчилася битва:

Продовжує зірвану пісню молитва! (с. 90).

Тундра з непроминальною зимою й нетанучими снігами як символічними образами, життя в бараках, наруга конвоїрів, карцер, спілкування з посестрами-політв’язнями, виконання українських пісень, щедрівок як артикуляція національної ідентичності… А ще острах зречення всього намоленого й праведного:

Невже колись зміліє,

Роздвоївшись, душа,

Зачахле серце вкриє

Байдужість і олжа?

Невже в мені загине

Мого народу нерв?

Аніж дожить до цього –

Вже краще в гріб тепер (с. 96 – 97).

Попри мінорні настрої, констатацію змарнованих у неволі років, усе ж перемагає Віра в Бога, Життя, Свободу, Україну, Любов, акцентується мотив «повернення». Лірична героїня, як і авторка, переживає «дорослішання», душевну й духовну «зрілість». Апелює до Тараса Шевченка, проводячи паралель між гайдамаками й упівцями, а також зі зрозумілих причин (договір із москвою 1654 р.) дорікає Богданові Хмельницькому: «ми зичили гуртом упитись Богдану».

Вірш під назвою «Заповіт» (1954) – ліричне декларування стоїцизму, мужності, вірності ідеям та ідеалам, хоча ймовірність загину так само має місце, але вона не є домінантою. «А коли передчасно загину, / І чужі поховають сніги, / То згадаю в останню хвилину, / Незбагненні Карпатські верхи» (с. 118). Натомість стрижнем є Україна («Ти пісня й мовчання…»), а похідними – ненависть до ворогів і бажання помсти: «Москво, помститися прийдем / І спалимо тебе, потворо!» (с. 134). Ці рядки добре пасують до вірша «Нащадкові», що є поетичним заповітом прийдешнім поколінням. Твір «Повчання синам» (уривок), вочевидь, адресований як рідним дітям, так і учням Катерини Мандрик-Куйбіди: тут оспівано українську мову як Божий дар, симптом ідентичності, генетичну й національну пам’ять. «За колючим дротом / У страшнім Сибіру / Катував цю мову / Деспот озвірілий» (с. 138). У цім контексті доречною буде згадка про вірш із наступного розділу «Не скорюйся нікому, сину…», тематично та настроєво пов’язаний із попередніми, адже він теж є своєрідним заповітом, який, вочевидь, першочергово зорієнтований на рідних синів, проте може бути (був і є) порадником для широкого загалу.

Акцентують на собі увагу поодинокі верлібри, вільні від патетики, проте насичені метафорикою та унікальним асоціативним рядом:

Мені хотілося навчитись

Грати на бандурі.

Скільки мелодій причаїлося

В її струнах.

Співзвучно до них

Налаштуй душу

І слухай Всесвіт

Суголосно зі своїм єством.

Звучить різними голосами

Напнутий рядами

Колючий дріт –

Нагадує розполовинену бандуру,

Яку налаштовано на лад балалайки так,

Щоб з неї можна було

Добути тільки одну мелодію –

Реквієм (с. 126).

Вірш «Стріча» присвячений майбутньому чоловікові – Степанові Куйбіді. Цей твір – радше фіксація спогадів, живих вражень, себто йдеться не про літературне завдання, а документальне. Далі у книзі буде ще один вірш-присвята – «Вже десять літ, як без конвою». Прозираємо й мотив очікування дитини – сина Василя («Втікає сон від мене знову…»).

Якщо 3-й розділ оприявнює і художньо ілюструє ув’язнення як окремий етап біографії Катерини Мандрик-Куйбіди, то наступний («Час продовжувати бій!») презентує подальший відрізок долі авторки – повернення додому після каторги. «Рідний краю, рідні гори і старенька мати, / Я вернулася, щоб знову битись і співати» (1964) (с. 142), – мовить лірична героїня. Після вічної московської мерзлоти Україна наливана сонцем і теплом як фундаментом: звідси на зміну зимі – поетизація весни й літа. Утім, про омріяне душевне зцілення годі мовити. У висліді – риторичне: «Хіба ж мій біль улігся від води? / Хіба роки вернули мені спокій?» (1965) (с. 145). Навіть гори, здається, згубили питому енергетику («Де ваша сила, гори сивочолі…»). Біль від загибелі побратимів і посестер триває довічно. Ті, котрі вижили, мають жити і за себе, і за відійшлих, але совєтський (читаймо: російський) режим руйнує світ і буття людини, страчує невинні душі. «Затиснувши зуби, в руках автомат / Пішли лісовими стежками, / Щоб вітром колись повернувшись назад, / Отут прорости деревами» (с. 152).

Тримає на світі «свобода жадана, як сонце святе...». Ось тільки вона – ява чи фантом? У результаті гонінь і утисків з боку совєтів росте «покоління лякливе», позбавлене правди. Сьогодення ілюструє супротилежне: українці здатні протистояти ворогу й не бояться ламати стереотипи, рушити табу стосовно «великої нації», «великої мови», «великої культури». Натомість Катерині Михайлівні вкрай болить поразка: «Не відстояли ми держави / І не зуміли славно вмерти!» (1967) (с. 153). Нині ж саме на нас лежить відповідальність виправити цю історичну несправедливість!

На мою думку, осердям 4-го розділу може бути ось цей верлібр про каторжне буття, загрозу смерті і втрату побратимів, пошуки Бога і «прозріння» як результат:

Я бачила Його в тюремній камері

І в табірному бараку,

Коли ущербна смерть,

Вишкіривши зуби,

Забирала друзів і незнайомих.

Я його не бачила на волі:

Ні серед велелюддя,

А ні на самотині.

Напевне, він приходить,

Щоб допомогти людині

Залишитися людиною,

І таким чином стати до нього ближче (с. 161).

Наприкінці 1970-х Катерина Мандрик-Куйбіда вряди-годи починає нарікати на виснаження, однак віра й надалі лишається джерелом життя. «Як тебе життя жорстке не било б / І яке не ставило б клеймо, / Переможеш ти, якщо є сила / Та, яку ми вірою звемо» (1987) (с. 165). Подивляю, що поетка переймається острахом забути повстанський рух. Насправді Катерина Михайлівна не лише не забула, а й виплекала це у своїх синах і учнях.

5-й розділ «Без моралі, але з підтекстом», на відміну від попередніх, є поліжанровим, адже вміщує епіграми, байку, переспів, переклад, драматичну казку, драматичні етюди. Фрагмент драматичного твору «У хащах» (1974) суголосний драматичному етюду О. Олеся «По дорозі в казку»: по-перше, тут утілено екзистенційні мотиви; по-друге, має місце дихотомія «індивідуальність / юрба». Остання уособлює буття масове, земне, матеріальне, тим-то йдеться про «Застиглі маски з душами у жмені / Глевкими і холодними, як твань» (с. 183). На тлі юрби вирізняється Він – Поет, Пророк, Провідник. Чи спроможна почути Поета сіра, глухоніма маса? Якщо Олександр Олесь добачав «сліпоту» своїх сучасників на зламі ХІХ – ХХ ст., то Катерина Мандрик-Куйбіда, вочевидь, прописує схожу ситуацію як наслідок тоталітарного режиму у ХХ ст. З двома означеними творами перегукується «Казка» Катерини Мандрик-Куйбіди: втілена тут опозиція «Туман / Сонце» є варіацією антиномій «Пітьма / Світло», «Смерть / Життя», «Сліпота / Прозріння», «Автократія / Демократія». Тим-то й Туман – злий самодур, позиція якого, вочевидь, прописує задум нинішнього північно-східного агресора:

Перекривши шлях промінню,

Я примушу Землю вмерти.

І тоді ніякі зерна

Не зійдуть на ній зелено… (с. 186).

Відповідь 1-го Туманового радника – так само вимовна: «Накажи військовим владно / Убивати всіх нещадно» (чи не до цього схильні московити й нині?). Мотив так званого «звільнення» увиразнює паралелі:

А відтак назвуся славно

Ізбавителем від спеки,

Що від злого Сонця Землю

Врятував і все насущне (с. 187).

Драматичний етюд «Прометей» є інтерпретацією давньогрецького міту, хоча поетка трансформує останній: героя терзає не орел, а людство, якому той подарував вогонь. Так само можемо добачити аналогії з вищезгаданим драматичним етюдом О. Олеся «По дорозі в казку»: спершу саме Прометей є духовним Провідником, який навчає Юнака, передає йому свою мудрість. А далі «місію» Проводиря поступово починає виконувати Юнак, подібно до Олесевого героя-ватажка пробираючись крізь лісові хащі. Авторка констатує в ремарці: «Юнак завзято ламає колюче гілля. Лице його прояснене. У очах завзяття» (с. 194) – як доказ «прозріння» й «просвітлення».

«Жити в славі і свобідно!» – завершальний у творчому сенсі розділ (6-й), підсумковий етап долі Катерини Мандрик-Куйбіди, що стартує 1991-м роком. Тут і мотив відповідальності перед загиблими, котрі до останнього подиху відстоювали українську ідею, тож не маємо права ні відступити, ні забути, ні зрадити… І стирання хисткої межі між життям і смертю.

Я. Не я.

Важливо себе виокремити зі світу

І точно знати де закінчуєшся.

Мені а ні в тюрмах, а ні в таборах

Це не вдавалося.

Я вмирала щоразу,

Коли вмирав хтось із моїх друзів.

Відчувала себе струменем вітру,

Хвилею пурги.

І навіть тундру відчувала не тілом,

А душею.

Можливо, розчинившись у них

І змінюючись разом із ними,

Я вижила! (1992) (с. 198).

І підбиття підсумків щодо власної долі й долі народу. Наближення до крайньої межі завше поглиблює мінор. Звідси – осінні настрої, що єднаються з духом волюнтаризму й пам’яттю про боротьбу, міцно вкоріненими в нутро поетки та її ліричної героїні.

Лист зліта. Жовтогаряча павідь

Хвилі перекочує сумні,

Повертаючи мені у пам’ять

Дні борні! (с. 200).

Або:

Задихаючись, біжу щодуху за минулим

і, затиснутий у кулак бунтарства дух,

офірую на свічку (с. 204).

Катерина Мандрик-Куйбіда лірично прописує аналогію між етапами людського буття й порами року (в обох випадках присутня циклічна модель часу). На зміну юності (весна) приходить зрілість (осінь), а пізня старість асоціюється з зимою («Минає вік людський, неначе пори року…», 2002):

А в осінь золоту, яка по тім наступить,

Прийде свята пора визбирувать плоди

І зважувать у час, коли на одро ступиш,

Чи чесно по життю тобі вдалось пройти.

Як сонце нетривке замінять стужі й сльоти,

Зима стріпне нараз іскристими крильми –

Вмирає, сміючись, знебарвлена природа,

А з нею, як непотріб, відходимо і ми (с. 203).

Чимдалі число верлібрів зростає. Ось один із них про осягнення смерті, що неодноразово наближалася до ліричної героїні й авторки. Чи не звідси готовність до вирішальної зустрічі?

Я бачила її.

Вона не підкрадалась підступно.

Підходила впевнена в собі.

І я була такою ж.

Тому для двох нам було мало місця.

Я залишалась.

Вона йшла.

Так кілька разів.

Я й не помітила, як ми зблизилися.

І вже чекаю на її прихід з нетерпінням,

Щоб ґречністю відповісти на ґречність

(2003 – за рік до відходу поетки в далекі засвіти )(с. 205).

Душа Катерини Мандрик-Куйбіди «зайшла за верховину» 2004 року. Низка віршів прописує «підготовчий» етап, осягнення рубежу між земним і небесним. «Перейду у трави до болю зелені, / Щоб збутися віщими снами» (с. 209) – як лірична автоепітафія.

Наприкінці книги подана розгорнена автобіографія Катерини Мандрик-Куйбіди (хай навіть фрагментарно), яка доповнює мандри поетичними текстами, з яких і так добре вимальовується портрет авторки, оскільки щирість як субстанція присутня в кожному з представлених творів. Разом із тим у художньому наративі втілена доба, автобіографія є ще й документальним свідченням тоталітаризму, «зламаного» буття української людини та родини в ньому.

Насамкінець наголошу, що національно-визвольний рух за участю УПА був регіональним, натомість нині вся територія України охоплена бойовим і патріотичним духом, ненавистю до московської орди, що увиразнює значимість і актуальність рецензованого видання. І як би це не було журно й гірко, але завдяки повномасштабній війні з росією голос Катерини Мандрик-Куйбіди оживає і апелює до кожного/кожної з нас, застерігаючи від помилок і упущень попередніх поколінь і спонукаючи до перемоги в цій запеклій борні.