Послуговуючись тут особливими авторськими засобами;  не гукати, але проникати і не застановлюючись, аби не сполохати цівку надії та не налякати птаху душевної радості. Власне, Богдан Чепурко, якого дехто схильний вважати мало не культовим поетом-ліриком, у сучукрлітпроцесі, (я до них не приєднуюсь, але й не заперечую), вкотре прийшов до нас із новою поетичною книжкою „Грішниця зі святим іменем”, Львів, „Каменяр”, 2022 р., 79 с. Дивно, але нікого з літаналітиків, поки що, вона не привернула увагою. Наклад, зрозуміло, не ого-го, але ж – поезія!..

…Поет каже у своєму програмному вірші:

Ручка твоя горішня –

Ластівка за вікном...

Грішний я, мамо, грішний:

Кров моя з молоком.

Ця поезія передбачає й інші твори, що вони вже є, але ще не прочитані: і все йде від материзни, від крові роду, від першої купелі в ближній річці. Тут і далі Чепурко заприсягається бути правдивим:

Мамо, я твій до смерти:

Смерть не розлучить нас!

 ІІ.

Автор шукає і знаходить „поетичну інформацію” не зовні,  а всередині себе. І це – не прагнення егоїста, а потреба саме такого поета: унікального лірика та інтуїтивіста. Він змушує свою натуру приходити до себе та розкошує у цьому зіткненні. Зі стихією опанування, що, наразі, не зовсім керована і тим – небезпечна. Упокорює це явище. Аби сказати:

Куди пливти – не забуваю,

поки цей голос не погас.

Подеколи, варто втратити голову, аби прийти до тями. І я бачу, як поет це робить.

Воїн – абсолютна вразливість (подивіться на початку книжки на шкіцовий портрет Богдана Чепурка, створений випадковим вуличним художником. Там – усе!). Отож, те, що заболіло в Чепурка, знаходить свою художню форму та починає вирувати у душі читача-спільника.

ІІІ.

Його поетична ритмомелодика та естетика вірша така природна, що хочеться причаститися. І він знає про це. Ділиться як скибою запашного хліба з виголоднілим мандрівцем. Його ліричний герой –  внутрішньо напружений, але вміє і хоче цінувати відкриту душу. …Хоча, може мати екзистанційні настрої водночас.

Неповний місяць зорі засвітив,

І синє небо в снах далеченіє…

Я всіх, хто знав мене, давно вже відпустив –

Лиш не тебе, що й серед ночі дніє.

Росте моя любов на сто століть –

Яка ти, доле, у серцях мінлива!

Мовчазне щось в душі моїй стоїть,

Мовчить і мовить  – вірно й незрадливо.

Ліричний суб’єкт готовий замінити оту художньо-філософську категорію на звичайне земне щастя, але щось перешкоджає йому, не пускає, „серед ночі дніє”. Вдача автора, за правило, близька до натури персонажа. Отож, йому не під силу залишатися нейтральним; все омивається бурхливими потоками свідомості. Подеколи з’являються цілі картини химерій. І поету з цим треба впоратись… Із підсвідомістю також.

IV.

…Чепурко не намагається зумисне роздмухувати поезотворчі процеси. Він, радше, прислухається, аби відтворити, не вигадуючи, а лише трансформуючи через свою уяву. Послухайте. Приводжу цього вірша, як є:

Дзвенить тиша у вусі.

У душі прибрано, як на свято.

Такий світ широкий,

а нема з ким жити.

…Така трагедія душі, а передана всього кількома рядками,

Що поєдналися у всесвіть.

Тиша. Так!?.

V.

Чепуркова поезія затягує, адаптує у справжність. Не через заклики, лише через аутентику авторського тексту. Тут й натяку немає на „силоміць” чи „псевдо”. Усе, – як є в його світах, без застережень.

…Чим довше перебуваєш із такою поезією, тим більше не хочеться полишати. Його інтонації ще довго з тобою, як післясмак вишуканого продукту. Органічний. Притулений до серця. Насправді.

VІ.

…І вивершує книжку, десь у центрі архітектоніки, „Грішниці зі святим іменем”, авторська „Щедрівка”.

Щастя щебече, бо говірливе,

Щедро щедрує щирість бажальна:

Будь же навіки, мамо, щаслива –

Навіть при смерті, в день мій останній.

Чесна і чиста була Ти зроду,

Любощі світлі день Твій вінчали:

Матінко Божа, вічний Народе, –

Будьте вродливі навіть в печалі!

По-справжньому щедро та всесвітньо, зближаючись із образом Матері „навіть в печалі”. Щедро відкривши серце. Щедрівка.

VІІ.

Книга „Грішниця із святим іменем” подібна до збірника псалмів: автор проповідує для душі.

Мій друже, любить мене Тайна,

В якій духовним сонцем ти світивсь!

Ліричний герой екстраполює на себе. І тяжко-важко, але необхідно; і безконечно. „Те, що було й пребуде ще колись…”

Тут я міг би приводити, без зайвої зумисності, мало не всі вірші з цієї книги.

VІІІ.

Образна потужність поета заряджає. Подеколи, – це не гармонія, а – неспокій, сповнений нарікань і напівзабутих кривд, містичної недомовленості. Бачу, як автор наче щось приховує, чекає вишніх заповітів і правд.

Падучий мед, падучі зорі,

Упалі янголи згори…

Чи Бог до мене заговорить?

Мій Боже, Правду говори!

Ця поетична мініатюра зачіпає сумління й дошкуляє невизначеністю. Адже існує біблійне: – „Я – правда, Я – дорога, Я – життя”.

Є тут певна частка відчаю, як на мене. Навіть – ціла естетика відчаю.

ІХ.

Твір, що дав назву Чепурковій книжці поезій, тут також приведу повністю. Цей вірш, із його значеннєвими кодами, шифрами, здогадками, особливо інтерпретувати не буду.

Грішнице зі святим іменем,

Дорогу мені перейдеш

З порожніми відрами –

Й не побачиш мене

Ні тут, ні там:

Ні в райських засвітах,

Ні в пеклі самому.

Грішнице зі святим іменем,

Чи я тебе знав бодай трохи?

Не знав і не хочу,

Але ти є.

P.S.

Крім, вже згадуваного мною, харизматичного портрета автора, на авантитулі книжки, на першій сторінці обкладинки, – репродукція живопису на склі незабутнього Івана Сколоздри.

Тверда палітурка, вивірена щодо розмірів і шрифтів; повноколірний друк. Заламінована обкладинка. Добре.

Сподіваюсь, що „Грішниці…” також сподобається?..