Якби товариство обожнювачів детективного жанру мало свій статут і за навернення до жанру численних читачів відзначало б вельмишановних авторів – то ось він, Богдан Коломійчук, відомий сучасний український письменник, автор роману «Експрес до Ґаліції», ошатно виданого Видавництвом Старого Лева. Перегортаю останню сторінку і розумію, що я у полоні неперевершеного комісара Адама Вістовича, майстерно закрученого пригодницького сюжету, виписаного талановитим пером.

Але перший рядок: «Є міста, які ненавидиш з першого погляду…» – чи не видається вам такий початок трішки зухвалим? Може, запобігаючи перед читачем, вартувало б написати про молочні туманні ранки, легких голубів на  площі Сан Марко чи щось інше, по-венеційському миле?  Або як вам таке: «Антоні Самковський, ад’ютант львівської кримінальної поліції, не любив весни» чи «Ці проклятущі венеційські провулки виявилися схожими один на одного, як дірки в носі…»?  Та у цих кількох фразах уже прозирають і  свобода майстра, і впевненість втаємниченого у ремесло, врешті, справжня письменницька знахідка/зачіпка, що налаштовує на небанальний текст.

Ще кілька сторінок – і ти розумієш неуникненність втіхи від талановито виписаного тексту, щедро прикрашеного художніми тропами («Ріка тягнулася і розтинала довколишній ландшафт, мовби начищена до блиску кавалерійська шабля, кинута поміж клаптів шовку та оксамиту»), тонким гумором («Інженери залізниць мають дивовижний талант прокладати колію найогиднішими дільницями навіть найчарівніших міст»), легкою іронією («…таке ім’я і прізвище могли б належати якому-небудь інженерові чи депутатові Галицького сейму, але натомість так звали пройдисвіта…»), і що з найсерйознішим виявом шани до Богдана Коломійчука читатимеш детективний роман чи не вперше в житті.

Художні описи – природи («Квіти цієї ранньої весни ще мали б бути несміливими й слабкими, а проте вони рішуче виривалися назовні зі старих балконів, пробивалися крізь балюстраду, як в’язні-смертники крізь ґрати …»), міста («…химерні гострі форми будівлі врізалися в перші міські сутінки…»), обстановки («Інтер’єр зблиснув перед ним світлом і рокішшю, золотом і велетенськими картинами у коштовних рамах, гладким мармуром…»), героїв – додають шарму самій по собі захопливій інтризі і роблять розповідь виразно кінематографічною. Твори автора – готовий матеріал для українського пригодницького кіно!

Чоловіча частина суспільності неодмінно одягає гарнітури, камізельки, плащі та мелоніки. Читач занурюється в атмосферу часу ще й завдяки притаманній лексиці: дармовис, пуделко, люфа, шинквас, ґуст, атрамент, гасниця ect, а «скурвисин» –  ніскільки не звучить непристойно, хоча лайливо – так, але як же інакше даси собі раду в тих нелегких поліцейських буднях. Назви львівських вулиць, провулків, площ, себто старі топоніми, звучать для сучасників ностальгійно і умиротворююче водночас. Невимовно тішить ретельність  у всьому, що стосується опису Львова на початку ХІХ століття за бабці-Австрії. Справжня енциклопеція проминулої епохи!

Ця детективна історія цікава ще й тим, що за тло їй служить бурхливе політичне (а тому неодмінно й шпигунське) життя, коли на історичній шахівниці три імперії – Австро-Угорська, Німецька, Російська і ще кілька пішаків (не за значимістю, а за масштабами) відстоюють свої інтереси з допомогою прусських розвідників Третього рейху, російської охранки та австрійської розвідки. Якщо у вершинному творі королеви детективного жанру Агати Крісті «Вбивство у «Східному експресі» дія від початку до кінця відбувається у потязі, то в романі «Експрес до Ґаліції» (власне так називається п’ятий із семи розділів книги) у потязі відбуваються лишень ключові події і є причинком до ще однієї заплутаної історії з отруєнням арсеном. Та любителеві добротної літератури однаково симпатичні і детектив Еркюль Пуаро і комісар Вістович, їм до товариства, до речі, пасував би й Огюст Дюпен з найпопулярнішого у своєму жанрі роману Едгара Аллана По «Вбивство на вулиці Морг».

Автор, фізик за фахом, що демонструє приналежність до «золотої середини» (за Горацієм), себто до фізико-ліриків, цілком свідомий, що має справу з читачем інтелігентним, начитаним, тож відповідно демонструє знання з багатьох галузей: з історії – безсумнівно, а ще з країнознавства (Венеція, Берн, Баден, Лемберг), музикознавства, ба навіть дослідив тонкощі шифрувань текстів.

Не можу не процитувати героя, графа Орлова, власне те, що ми знаємо століттями, а тепер відчули ще й з трагічним присмаком кровопролитної війни: «Для реформ потрібен надійний ґрунт, а Росія – це суцільне  в’язке болото. На ньому прорости може тільки невігластво і насилля». Істинно! У читачів вікової категорії 50 плюс  при згадці про попа Гапона і загадкове подружжя Вебер (Лєнін – Крупська) відразу виринає у пам’яті пекельна авантюра, що розпочалася в Росії 1917 року і коштувала життя мільйонам українців.

Слід відзначити, ні, не так скурпульозність, як радше відповідальність автора за кожну, навіть найкоротшу сюжетну лінію, як-от з дівчатком Ляною зі Львова чи підлітком Ігнацієм з Дрогобича. Якщо про Ляну на прохання комісара Вістовича подбає Бейла, то Антоні Самковський теж попіклується про молодшого брата Ігнація,  визволивши його з-під опіки батька-п’яниці.

Та найважливіше для читача – якомога швидше взятися до читання і налаштуватися (з великою ймовірністю) на ніч без сну, бо комісар Адам Вістович і всі інші, не менш цікаві і колоритні, персонажі не відпустять, не доповівши до кінця свої історії.  Таких пригод та імені  талановитого автора ви вже ніколи не забудете.