Літературні критики читальникам уявляються лоцманами у книжковому морі, котрі достеменно знають шлях, допоможуть дійти до цілі. Згоден, що можна говорити про поетизацію такого означення. Але, за великим рахунком, це нічого не змінює у нашому сприйманні словотворців, які поставили перед собою непросте завдання орієнтувати людність у сучасному книгопотоці.

Правда, тут відразу, мабуть, варто зауважити наступне. Писання таких авторів досягають бажаного, якщо у них видно неординарність мислення автора. Про це мислиться, коли перед зором з’являються літературно-критичні твори Євгена Барана, Віктора Палинського, Надії Гаврилюк. Свої живинки є також у розмірковуваннях Тетяни Дігай, Валентини Семеняк, Антоніни Царук.

Цей перелік, очевидно, варто доповнити і згадкою про Богдана Дячишина зі Львова. Бо так починаєш гадкувати, коли упірнаєш у його творчий метод. Він свої розмисли про той чи інший друк подає, через цитування думок мислителів та митців різних епох, щоб краще висловити власну думку. Нерідко кінцівки його тексту сприймаєш як своєрідне трикрап’я, що також спонукає до роздумів.

Розумію, звісно, що у будь-яких розмислах існує суб’єктивізм. Але хочемо того чи ні, а варто, мабуть, усвідомити, що він має об’єктивне право на існування. Адже кожна людина, будучи обізнаною у певній галузі знань, діє згідно з цим, але завжди приплюсовує до цього серце і розум. Себто певною мірою віддає дану суб’єктивність.

Чомусь саме про це думалося, коли читав «Золоту жилу слова» Богдана Дячишина. І не приховуватиму, що у виданні, в якому зібрано есеї про Андрія Содомору, Петра Шкраб’юка, Богдана Чепурка, Богдана Смоляка, Ольгу Яворську, Олеся Дяка, Любов Бенедишин, Світлану Антонишин, Ірину Калинець, Миколу Петренка, Любомира Сеника, знайшов вартісні для себе моменти.

Але перед тим, як повести мову про ці особливості, хотів би порозмірковати про найменування видання. «Золота жила слова», якщо розібратися, то літературний критик обіграв тут фразеологізм, який часто вживаємо для означення найкращого і цінного явища. Знахідка? Безумовно! І тут відразу згадується про використання цього лексичного засобу «Не вішай носа у шафу» Юрія Берези, «Не в своїй тарілці» Лесі Бернакевич, «Послухаймо братів наших менших» Миколи Воз’янова… Отже, маємо справу ще з одним випадком продовження цікавої традиції.

Але це те, що лежить на поверхні. Бо зацікавлює ще один нюансик. В іменах книг Богдана Дячишина часто надибуємо таке літеросплетення, як «слово», «Слово про вічне», «Думне слово Богдана Смоляка», «Слово Андрія Содомори у дзеркалах часу», «В маленькій амфорі слова»,  «Вагота поетичного слова», «Про моменти життя обійняті словами», «Ословленого світу таїна»… Не заперечуватиму, звісно, що тут повторення трактуються неоднозначно. Адже з одного боку можна, напевне, балакати про «оригінальність» подібного слововживання, а з другого? Слово іде від Бога. І таки має рацію Андрій Содомора, коли стверджує, що «Не слово при людині, щоб бути словом, а людина при слові, щоб бути людиною». Богдан Дячишин пише про людей, котрі служать слову. Чи ж не можна цим виправдовувати експлуатацію буквотвору? Тимпаче, що в даному випадку він сприяє точності вираження думки.

Замислитися над прочитаним змушує ще одна обставина. Досить часто на сторінках книги зір знаходить вислови, що свідчать про вглиблення автора цих творів у доробок письменників, про яких пише. «…в Чепурка особистісний пошук, дороги до слова – він його чує, відчуває, смакує» (есе про Богдана Чепурка). «Він живе в світі природи, радіє від спілкування з нею тож його вірші здатні викликати в читача звукові уявлення» (есе про Олеся Дяка). «Думки Ірини Калинець омиті сльозою боротьби; дарує тепло, освячує світлом дороги життя, та ми з жахом усвідомлюємо, що в земному світі наші дороги – це щоденна важка боротьба» (есе про Ірину Калинець).

Це слово – про ужинок письменників Львова та Львівщини. Так можна сказати про цю книгу. Але оця «літературна географія» зовсім не означає, що літературний критик обмежується лише позирком на твори краян. В цьому, зрештою, немає нічого поганого, бо живемо в такий час, коли, найплодовитіший критик через нестачу часу не зможе, очевидно, написати й про найліпші друки видавництв одного регіону. Та це зовсім не означає, що не існує доторків до книг авторів з інших країв. Згадую хоча б рецензію-есе про книги Павла Мовчана з Києва, Мирослава Лазарука з Чернівців, Жанни Юзви з Тернопілля, Євгена Барана з Івано-Франківська…

Ще один момент. Про нього подумалося, коли писав рядки про «літературну географію» у книзі цього автора. Не секрет, що вона вмістила дещо з попередніх видань. Особливо в уявне поле зору потрапляє «Вагота поетичного слова». Більше йде мова про лірику і в цій книзі. Це, зосібна, стосується Андрія Содомори, Богдана Чепурка, Богдана Смоляка, Ольгу Яворську, Світлану Антонишин, Миколу Петренка, Любомира Сеника.

А завершу ці нотатки на берегах книги літературного побратима ще одним розмислом. Правда, цього разу він володітиме особистісною барвою. Книга містить рефлексії про доробок одинадцяти письменників, так вже вийшло, що на окремі їхні друки свого часу теж відгукувався у різних засобах масової інформації. І мене зацікавило питання про співпадання наших оцінок. Із задоволенням відзначив, що в багатьох моментах вони виявилися тотожними. Але, на жаль, з’явилися і моменти, котрі залишилися поза моєю увагою. (Чи не говорить це про те, що в свідомості людей мирно співіснують об’єктивізм та суб’єктивізм, як необхідна складова буття кожної особистості?)

Ці та інші аспекти привертають увагу до книги львів’янина з надзбручанським корінням (пан Богдан народився на Тернопіллі) й подумалося, що саме вони привернули до неї увагу. А ще віриться, що все це підштовхне автора до нових творчих пошуків.