Чи може чоловіче серце відчути вібрації жіночої душі? А багатоликість її відчуттів, емоційні стани, які вона здатна проживати упродовж дня незліченну кількість разів? Бо ж природа її саме така, а не інакша, бо такою її «зліпив» Творець. На перший погляд, може здатися, що поет, а в цьому випадку мова про Олександра Козинця і його нову книжку «Фрактали», поставив на меті непосильне завдання. Однак…

У цій книжці кілька стихій природно злилися воєдино. Не треба забувати, що кожний з нас – це особливий Всесвіт, який поєднує у собі безліч енергетичних структур, і найголовніше – два потоки інь і ян, які протікають через нас, повсякчас «омиваючи» своїми земними (інь) і космічними (ян) «водами». Де, відповідно, інь – жіноче начало, а ян – чоловіче.  Себто, кожний з нас несе в собі обидва згадані начала. Інша справа, чи кожний з нас ладен бути в гармонії з ними і відчувати їх? Бо коли ця здатність присутня, тоді є шанс бути в гармонії із самим собою. Читаю «Фрактали» –  приміряю до себе і забуваю, що автор книжки… чоловік. Стовідсоткове перевтілення! Деякі вірші ніби «зірвані з моїх вуст» –  мислила саме так, але не встигла озвучити, бо «що ж люди скажуть».  І коли я одного разу «Прокинулася дорослою», також помітила, що довколишній світ мінився фантастичними барвами, як у калейдоскопі. Читаю про це в поета і знову пропускаю крізь себе той щасливий стан, який вже ніколи не повернути, не відчути (саме той), хіба що як зараз – лишень в уяві. 

Поетичні тексти – справді як фрактали, калейдоскопічні частинки цілого, які нагадують потік свідомості. Але цей стан передачі інформації від  того, хто її передає (у такому випадку автор) до читача, також вимагає особливої концентрації. Транслювати про різні емоційні стани як от у «Не зламають», де «…їй хотілося зняти із себе шкіру/ вистрибнути з тіла/ й закричати щодуху/ –  я лише хочу щастя/ я прагну любові…».  Справжній рецепт щастя читачки знайдуть у наступному вірші «Видихнеш втому». У ньому все настільки просто прописано, що прочитавши, розумієш – щастя воно не ефемерне, воно не там десь за сімома замками чи за сімома морями, воно в тобі, у твоїх руках, все залежить від тебе, від твого ставлення не до світу, а до самої себе. І як тут не згадати одну із біблійних заповідей: «Люби свого ближнього, як самого себе» (від Матвія 22637 -39).  Якщо ти не любиш себе, то як ти можеш щиро і віддано полюбити ближнього? А ближній це той, хто знаходиться біля тебе в даний момент. Тож «Видихнеш втому» і «Повільно вдихатимеш щастя на повні груди».

«Люби себе, коли приходить втома,/Тоді люби, коли й напруга в тілі. / Люби у місті, в потязі, удома, / У тілі, просторі, у помислах, на ділі» («Блаватний настрій», волошковий – В.С.).  Автор створив довкола особливий поетичний світ, який проживає від збірки  до збірки.  Його текстам притаманне доречне та невибагливе використання сучасної мови: вона доступна, несподівана, багатолика.  Вживлювати її у поетичне тло – це виняткова майстерність і преображення. «Видалила TikTok, Instagram, Messenger –/Дізналася, скільки часу у добі з’явилось». Коли поезія відгукується у серці читача – вона має право на життя, бо вона правдива. А ще коли  майже у кожному слові вчувається певний емоційний відтінок – то й поготів. 

Запало мені в душу ось це: «Болить у ній світло, посій їй у серці сонце» («Посій їй сонце»). Кілька разів вчитувалась у цей рядок і дивувалась глибині образу, його метафоричності. Піднесеності образу світла як вияву духовного символу, що в кінцевому результаті розсіює темряву. Невидиме світло як жива субстанція – це божественна сила. Але в цьому випадку йому (світлу) притаманне людське, і воно відчуває біль. Тож  автор пропонує незвичні сонячні «ліки», які несуть любов і добро, милосердя та радість.  

Занурившись у чтиво, у моїй уяві змалювався несподіваний узагальнений жіночий образ, у якому присутні : «…суцільний згусток добра («Мічена родимкою»), її «внутрішня лава така, що рухає тектонічні плити»(«Щоденник любові»), «Вона була майстром зі скидання баласту…шавлією, корицею» («Скидання баласту»),  «…із посмаком кавово-айстровим» («Солодка»), «Тіло її давно – непохитний буддійський храм /Серце її гаряче, схоже на кратер» («Амулет»), «Жінка з настроєм сі-бемоль мінору» («Сі-бемоль мінор»), «»Вона любить трави» («Любить трави»), «Жінка з іменем сонця та світлом в душі» («З іменем сонця»), «Ніжність  – їй пасує таке ім’я» («Ніжність»),  «У ній кожен нерв, наче сталева пружина» («Плекати»), «Вона пахне сандалом. Має особливий шарм… /У неї душа завжди важить сто сім каратів» («Пахне сандалом»), «…цілюще зерно, добірне серпневе жито» («Непроста робота»), «…вільна, строката й незалежна» («Дієзи й бемолі»), «У грудях у неї  – лава. Та не обпікає. / В очах – буревій, приручений нею» («Хустка й свита»), «Вона – надлегка, неймовірна, грайлива…/ Палка, надлегка, неймовірна, гаряча» («Надлегка і грайлива»), а коли необхідно, то «Її погляд гостріший за кожне нагострене лезо» («Історія сили»), « Всім – подруга, міцний захист» («Воскресла»), «Ніжна, мов пісня, світла, крилата, гаряча» («Дитина весни»)…

У «Фракталах» знаходжу частинку себе проявленої  і… не проявленої, себто такої, якою могла би бути, якби позбулась певних комплексів. Та що там казати, людська природа, а тим більше – жіноча , це безмежний (неосяжний) світ. І добре, що він саме такий у своїй багатогранності. Інакше було б не цікаво у ньому жити і творити.