Мова піде загалом не про Дон Кіхота і не про конкретне видання, але для розкриття теми подальші долі двох примірників я окреслю: один з довго був в мене вдома. Його прочитала моя мама, вона маніакально читає все. Інший стоїть вдома в того чоловіка. Може, колись хтось його також прочитає. Ані я, ані він не відкрили бідолаху Дон Кіхота жодного разу. 

Взагалі, колись я купувала книжки. Дуже багато, всі-всі, які хотіла прочитати, і крім них ще деякі, котрі просто мали гарну з вигляду палітурку. Читала, розставляла по поличках, деякі – перечитувала чи давала почитати друзям, завжди пильнуючи, щоби їх мені повертали. Потім вільне місце на поличках скінчилося. Потім скінчилося вільне місце на додаткових поличках; на антресолях; на підвіконні; коли вільне місце скінчилося в ящику під ліжком, я перестала купувати книжки. Але не тому, що їх нема куди складати.

Просто я зрозуміла, що волію мати дома дуже обмежену кількість книжок – ті, які люблю. Всі інші, навіть цілком хороші, цікаві, гарні і потрібні книжки я однак легко готова прочитати і передати далі.

І тут стала мені зрозуміла ота фраза про подарунки хороші, погані, і інші. Всі книжки, які мені дарують, безперечно, приносять більшу чи меншу радість – поки я їх читаю. Потім вони перестають приносити радість, і починають зазіхати на мій особистий простір та прив’язувати мене до місця вагою і обсягом. Загалом, робляться неприємними. Мені, до слова, книжки дарують часто – і лише одного разу руда дівчинка подарувала кишенькове видання, яке я тягала з собою літаком через пів-Європи, і яке врешті була щаслива оселити в себе на поличці. Річ у тім, що книжок які я люблю, в мене є досить, і нові, які я теж готова любити, трапляються не часто – а крім того, я не хочу позбавити себе радості раз і назавжди, знайшовши і одержавши їх всі.

Я не дарую більше книжок (звісно, мені доводиться часом презентувати свої книжки, бо є багато ситуацій, коли ти не можеш цього не зробити – я сподіваюся, однак, що вони врешті не багатьох обтяжили ). Навіть ті, які мала раніше, я не роздарувала цілеспрямовано, а просто дала почитати. Якщо мені не спішать їх повертати – то вони, мабуть, на своєму місці, провадять гарно своє приємне та корисне книжаче життя.

Я не прагну обмежити прибутки вітчизняних видавництв, ні. Я просто не хочу, щоби мої подарунки зазіхали на чиюсь свободу чи на місце улюбленого, того, що кожен може обрати собі тільки сам. Не хочу, щоби хтось умовно поділив для себе книжки на хороші, погані, і подаровані – нагло напарені, втиснуті в особистий простір. Й мабуть, ніхто, обираючи подарунок, теж такого не хоче. 

П.С. Є один маленький секрет. Моя мама, котра маніакально читає, ходить щотижня брати книжки в районну бібліотеку. Часто я відвожу її автом, тому що книжок вона бере по 14 штук – по сім на два формуляри, на свій і на мій. Спочатку я з цікавості ходила між поличками, щоби подивитися, що там є, потім почата потроху брати звідти щось до читання. Є там достатньо, як не дивно. Але дуже багато видань старі і подерті, дуже багато книжок наявні лише російською, друковані ще в глибокому есесесері – хоча насправді їх давно переклали і гарно видали в нашій країні. З сучасної літератури добре представлені тільки «Фоліо» та трохи гірше «Кальварія», решта новітньої літератури я так розумію знесена туди мною і такими ж як я, котрі одного дня вирішили вивільнити закрома родіни для чогось нового.

Якщо ви колись з якоїсь причини колись вирішите подарувати мені книжку – занесіть її, будь-ласка, в бібліотеку імені Маяковського. Там я оціню цей подарунок, обов’язково його помічу, знайду, потішуся і отримаю від нього саму лише радість – і ні крапельки дискомфорту.