Тож, по суті, «Речі, що лишилися від дому» Еліни Свенцицької - це російська поетика (а також стилістика з фонікою і строфікою) в «українському» виконані. Річ у тому, що авторка (до речі, дочка одного із засновників донецької філологічної школи, Михайла Гіршмана) займалася Срібним віком, і це дається взнаки протягом майже всієї збірки. Хоча, починається все з Брюсова, який, як мало хто знає, віршував на «дитячі» теми, переносячи метафізику «дорослих» - екзистенціалізм, містика, езотерика – на «колискову» традицію народної пісні. Те саме у Свенцицької. «А повітря наповнюють іграшки й тіні, / Ця — з ножем, інша — з бритвою, третя — без тями. / Вурдалаки похнюплені сплять на калині. / Що робити їм з нами?»

Далі в авторки зазвичай іде Цвєтаєва з її суцільними тире та іншою «срібновіковою» пунктуацією невимовлених емоцій та слів. «З головою — зі страшного холоду, / Із шиєю — з жахливого холоду, / Зі спиною — із жорсткого холоду, / З очима — з безмежного холоду, / З руками — з пекельного холоду, / Із тілом — з неозорого холоду». Ну, і без Єсеніна теж не обійшлося: «На покинутий дім/ Обернуся в тривозі./ І лишився мені/ Тільки стовп при дорозі».

Ну, а ще далі, заглибившись в нещодавню історію втечі літературного люду з прифронтового донецького регіону, можна згадати до порівняння решту романтичного радянського чтива. Особливо, якби все залишилося на своїх «літературних» місцях. Це було б щось на зразок «Острова загиблих кораблів» Біляєва, де в Саргасовому морі розпливлася чорнильною плямою всіх часів і народів колонія екзотичних привидів з минулого – уламків імперій, метрополій, околиць і резервацій, тобто залишки команд з затонулих суден: піратів, офіцерів, шахраїв та покидьків усіх мастей. Була власна «армія» в лимонних штанях і «поліція» в стилі «Весілля у Малинівці» з махновсько-білогвардійською уніформою і футуристичними орденами і медалями на вицвілих мундирах колоніальних військ. Але нема, вибачте. Навіть рідною мовою тепер не пишуть наші колоністи, перейшовши у нових еміграційних (київських) широтах на більш безпечний український волапюк. А могли би бути на своїй малій батьківщині якими-небудь екзотичними «міністрами балянсів», як у Паустовського про УНР чи «культурними аташе», як у Дніпровського про дружбу з французькими інтервентами.

Адже решту тамтешнього письменницького люду знесло вітром воєнних перемін, і залишилися лише стійкі олов’яні солдатики, які або ховаються під обстрілом по квартирах, де рахують вибиті шибки, або займають крісла в новому культурному істеблішменті. Словом, живуть, пайку жують. А тут, значить, вірші. Українською. Зі словником і акцентом. По суті, трансліт, який не може передати глибини первісного слова, яким допіру висловлювалася поетка. Точніше, прозаїк, коли до правди. Мало не сатирик. «І всі напишуть вірші про Майдан,/ Постануть революції поети,/ Неначе помаранчеві намети,/ Яскраві і веселі в драбадан».

З іншого боку, українську мову ніхто не узурпував, нею можна навіть віршувати, а збірку – вважати спробою зробити це «з позицій» російської культури. От лишень навіщо у таку складну, мовити б, воєнну пору їх покидати, ці позиції? Прирівнювати до чужого багнета своє перо, розмінювати ластів’ячий розчерк пера, як писав Мандельштам, на оці «приїжджай», «цілую», «жду». Тобто на Майдан і драбадан, на сліпе намацування потрібного слова, яке через власну чужість для авторки, наче коростою, обростає зайвими прикметниками, …. «Важкий халат, розірване рядно», «засмічений кут», «небесна туга», «смертельна душа».

Можливо, це «ситуативна» поезія, викликана змінами в житті, коли варто заговорити саме в такому регістрі з такою інтонацією, незважаючи на те, що через штучність прийомів начебто з «національної» скарбниці мова схожа на суржик, а вірші – на вправи з поетичного письма. От лишень українська поетика – це необов’язково зниження стилістичного регістру: кучеряві метафори в народницькому стилі, казкові образи як профанація казки і сільська лексика як імітація мудрості. 

Також можливо, що збірка вийшла через жалість Старого Лева до вихідців з Донбасу, які змушені були емігрувати до Києва, Вінниці, Львова через тамтешню війну. У такий спосіб у цьому видавництві, згадаймо, вже вийшла книжка Володимира Рафєєнка, а тепер ось Еліни Свенцицької – авторів, які змушені були перейти на українську, зіпсувавши при цьому свій стиль і смак. Бо свого часу в Донецьку всі вони займали хитку і через це чарівну позицію невизнаних геніїв російського розливу. Тепер вони пишуть на тверду українську трійку, і від такої шкільної науки направду сумно. 

Еліна Свенцицька. Речі, що лишилися від дому. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2018