І хоч видана за підтримки Мінкульту, але по бібліотеках розсилали, очевидно, якось самотужки, бо широкого розголосу про це теж не було. Ось і передмова міського голови, і відомий письменник високим своїм іменем (і вагомим словом) відзначився у другій передмові… Чого ж саме так, майже непомітно? Розберемося? До голої правди, як у нас із козаками на Майдані прийнято.

Пригадується, як на початку війни одна з авторок встигла роман про Бучу спартолити, але видати його не дали – загетькали, затюкали, видавництво відмовилося друкувати. Пізніше, здається, все-таки вийшов друком (чи ні?), але справді – чого ж так? Принаймні у випадку з книжкою Сергія Куліди «Буча. Розстріляна весна. Хроніка перших днів війни».

Починалася книжка з тонкої збірочки, щоденника самого автора, доповненого нині згадками його земляків, а далі? Далі інформація з Інтернету – а де ж іще шукати? романи ж «затюкують» - почала потихеньку зникати. Чому, знов-таки, спитаєте? Тому що такі щоденники, як у Сергія Куліди – це безпосередній доказ з іменами вбитих і датами смерті, який хоч зараз судді на стіл, і комусь, виходить, вигідно і дуже не хотілося, щоби все воно було у друкованому вигляді, а не висіло на якихось одноразових наших сайтах, які легко закрити і знищити в результаті якого-небудь чергового блекауту. Автор сих рядків колись вже писав про таку небезпеку для цілого «віртуального» покоління тих самих двотисячників, які «друкувалися» виключно в мережі, ще й раділи. Потім, щоправда, прислухалися до ІБТ, й, бронзовіючи, навидавали собі паперових «смолоскипових» книжок, та й заспокоїлися. Активних літературних інтернет-видань відтоді у нас, здається, більше й нема, постарілі автори-двотисячники намагаються якось «дублювати» свою творчість у твердих коленкорових оправах.

І ось, значить, щоденник. Автор сих рядків так само немало писав про переваги цього жанру над пізнішими мемуарами. У випадку з «Бучею» Сергія Куліди в голову закрадається якийсь крамольний сценарій щодо цього. Не хочеться, звісно, вірити, але де гарантія, що з часом такі спогади про криваві злочини росіян не будуть потрактовані за надто жорстокі та неприйнятні в «гуманному» сенсі, почнуть вибілюватися, вихолощуватися, редагуватися, ревізуватися та всіляко змінюватися не на користь голій правді, з якої ми завели нашу мову? Адже історії відомі такі випадки, і хоч «дружбу народів» сьогодні вже нічого не відродить, але згаданий «гуманістичний» момент може спрацювати, і книжки про криваві звірства окупантів знову опиняться в якомусь спецхрані чи в окремому відділі «рідкісної книги» у не-публічних бібліотеках. Мовляв, з уваги (і з поваги) на непідготованого (у майбутньому) читача та з інших «технічних» причин, про які повідомляють дрібним шрифтом перед фільмом.

Тому – читайте. «В якийсь момент кати наказали Івану Скибі та Андрію Вербовому, який працював в «Епіцентрі» верстатником у відділі «Форматно-розкрійна дільниця», піднятися з колін та завели його до середини приміщення. Це, зокрема, бачив 57-літній Юрій Ражик, який проживав у власній оселі навпроти «Агробудпостачу». «На коліна поставили і в стіну вперли, почали на спину класти цеглу, поки я не впав, — болісно згадував пережите Іван. - Зв’язали руки скотчем за спиною, мені вділи відро на голову оцинковане. Потім підняли, почали по відру гатити. Потужний удар мені в обличчя прийшовся, зуби повибивали». Він чув, що росіяни погрожували Андрію Вербовому прострелити ногу, а потім і справді пролунав одиничний постріл... (Наступного дня після його страти дружина Андрія Наталя, не тямлячи себе він хвилювання, надіслала йому повідомлення: «Де ти? Зі мною твій ланцюжок, амулет теж. Я тебе від усього поганого оберігаю. Ми за тебе молимось. Чекаємо твого дзвінка. Напиши нам хоча б два слова». Андрій Вербовий не відізвався... На той час він уже був мертвий...)»

Сергій Куліда. Буча. Розстріляна весна. Хроніка перших днів війни. - К. : ФОП «Ротарчук Іван Сергійович», 2023. - 540 с.