Узагалі–то сьогодні дитячий письменник Всеволод Нестайко мав би зранку задувати 80 свічок на іменинному торті. Але, як казав Карлсон, краще 80 тортів і одна свічка. Тим паче Всеволод Зіновійович, як і будь–який правильний дитячий письменник, любить солодощі. А ми — діти, яким пощастило в потрібному віці прочитати його «Тореадорів із Васюківки», «В країні Сонячних зайчиків», «Незвичайні пригоди в лісовій школі», любимо його героїв. Схоже, після того як Іван Малкович у 2004 році видав у новій редакції його «Тореадорів з Васюківки» — почався новий Нестайків бум: видавництва наперебій друкують тиражі його творів, уже добралися до перевидання повістей, написаних у 1970–60–ті роки. З 2004 року тільки «А–Ба–Ба–Га–Ла–Ма–Га» зробила 14 видань «Тореадорів». «Ми продаємо в середньому 18 тисяч цього роману в рік, — каже Іван Малкович, — це більше, ніж продажі одного тому «Гаррі Поттера».

Наразі письменник не дуже добре почувається, і змушений відмовлятися від інтерв’ю, але для нашої газети зробив виняток.

— Що я вам можу сказати? Ваша газета мені імпонує. Коли я добре бачив, бо зараз не дуже, то із задоволенням читав «Україну молоду» і вважаю, що це одна з найцікавіших українських газет.

— Дякуємо. Всеволоду Зиновійовичу, я прочитала, що ви перше своє оповідання написали у вісім років. То виходить, що ви вже в літературі 72 роки?

— Ні, це була ще не література. Мама моя була вчителькою, тому я щось пробував писати, але то не було серйозно, і я ніде не публікував це оповідання. Завдяки мамі я знаю, що в тому оповіданні була така фраза: «Ноги у мисливця були волосаті, як у всіх чоловіків» — сам я цього не можу пам’ятати. Так що це було не серйозно, і на це посилатися не треба як на мій початок творчого шляху.

— Це оповідання не збереглося?

— Ну, звичайно, Господи — це ж дитина писала, мама читала та й усе.

— Ви своїх дітей не спонукали писати літературні твори, не збереглися їхні дитячі казочки?

— Ні, ви знаєте, не зберіг. Зате збереглися малюнки старшого онука Антона — у нього виходили чудові карикатури, взагалі малював добре. Але не публікував.

— Ви говорили, що деякі персонажі ваших творів вам наснились...

— Вони мені й зараз сняться. Мені сняться, чесно кажучи, творчі сни. Не творчі, я слово «творчі» взагалі не люблю — вважаю, що творець у нас один — Господь Бог, а всі інші — працівники, спеціалісти в тій чи іншій галузі. І слово «творець» ніколи не вживав щодо себе. Як вам розповісти мої сни? Чи доречно взагалі писати про сни? Сни сняться, як кожній людині, а особливо коли вона трошечки пише, трошки вигадує, але потім вони й забуваються.

Раніше я серед ночі вставав і записував, щоб не забувати — і сюжети, і сюжетні лінії, і репліки героїв. Так що процес ішов цілодобово. Іноді, знаєте, вночі цікавіше працюється, ніж удень.

— У вас було багато літературних премій, але серйозних дер­жавних нагород, здається, не було. Вітаємо вас із орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.

— Так, у мене були за радянських часів і почесна грамота Верховної Ради, і медалі, але, звичайно, такої нагороди ще не було. І я вдячний за цей орден і вважаю, що це відзнака не лише для мене, а й для справи, якою я займаюсь, — української дитячої літератури, підкреслюю — дитячої літератури. Тому що незалежність України залежить безпосередньо від української дитячої літератури, адже вона навчає дітей, маленьких громадян, патріотизму, любові до Батьківщини.

— З листів, які вам пишуть діти, ви не помічаєте, що діти змінилися, що у них інші інтереси, ніж раніше?

— У листах вони якраз розкриваються як шанувальники моїх книжок і як мої однодумці. Моє листування веде дружина, у нас багато зв’язків із різними школами — київськими, харківськими, сумськими, рівненськими. На Новий рік прислали листа діти з 171–го ліцею «Лідер», зараз подзвонили з харківської школи — діти дуже активізувалися, бо мої твори пішли в шкільну програму: у 2–му, 3–му класі читають «Незвичайні пригоди в лісовій школі», а в 6–му класі — «Тореадори з Васюківки». Ці книжки зараз широко читаються дітьми і на сході, і на заході, і діти не мають ніяких проблем з українською мовою — вони читають, присилають малюнки. У нас зараз надзвичайно активне листування з різними класами, школами, дитячими будинками — вони нам листи пишуть, ми їм книжки посилаємо... Валентино, ви тільки не перехваліть, ну тому що я людина забобонна.

— Яких забобон ви боїтеся?

— Щоб не зурочили.

— Мені здається, що вас так багато людей любить, що це має створити дуже сильну захисну ауру навколо вас...

— Ой, Валентино, а скільки ненавидить, а скільки заздрять. Як потрапив у список Андерсена, пішли листи–доноси в КДБ, у ЦК, ну не будемо згадувати проти ночі. Слава Богу, що в ЦК були розумні люди і на це не зважали.

— Всеволоде Зиновійовичу, як вам вдається, проживши таке нелегке життя — важке воєнне дитинство, у три роки залишилися без батька, голодна юність, зазнавши і заздрощів, і доносів, і всякого, легко прощати, не пам’ятати лихого і не давати, щоб негативні емоції проникали у ваші твори. У вас навіть погані герої...

— Симпатичні? Я намагаюся бути добрим.

— Це спеціальні «вправи» чи ще й генетика допомогла?

— Генетично в мене багато що закладено — ну, по–перше, я з попівського роду, і мій дід по батьковій лінії — отець Дионізій — був деканом у Бучачі Тернопільської області, у нього було кілька приходів. Мій батько був Зіновій (Дионізійович) Денисович. Ну а моя мама Марія Іванівна Довганюк — з селян, отже, в мені й козацька кров є по Нестайковій лінії, і селянська. А почуття гумору, мабуть, від діда по материній лінії — був досить дотепний.

— Ви його пам’ятаєте?

— Я не можу його пам’ятати, бо він помер у 1921 році від тифу, а я в 1930–му народився. Тільки мама розказувала й тітка, що він був дуже дотепний і його любили та цінували за це.

— Не знаю, чи можна таке запитати: чому у вас немає Шевченківської премії?

— Сонечко, ну не дали — то й не дали, ніхто не висував. І чому, питається, мені мали давати Шевченківську премію, я маю Премію імені Лесі Українки, моїх «Тореадорів» занесено в Особливий Почесний Список Ганса Крістіана Андерсена, причому це було в 1979 році, в Рік дитини, і разом зі мною одержали премію Нодар Думбадзе і Чингіз Айтматов. Так що компанія хороша. Добре, Валентино, що люди читають мої книжки і багато видають. Зараз я чекаю нове видання, найостанніше. Але не буду говорити, що це, — я вже казав, що забобонний.

— Всеволоде Зіновійовичу, що таке щастя по–вашому?

— Здоров’я. Коли людина не дуже добре себе почуває, яке може бути щастя? Щастя — це, по–перше, здоров’я, і не тільки твоє, а й твоїх рідних. Головне, щоб рідні були при здоров’ї і все було гаразд.

ДО РЕЧІ

У п’ятницю в Національному музеї літератури України відкрилася виставка, присвячена 80–річчю Всеволода Нестайка. Серед експонатів — старі й нові видання творів Нестайка, ілюстрації, фотографії, нагороди, ксерокопія рукопису повісті «Робінзон Кукурузо», листи читачів до письменника та його відповіді, окрема вітрина книг, які вийшли нещодавно у видавництвах «Ранок», «А–Ба–Ба–Га–Ла–Ма–Га», «Країна мрій», «Школа», «Веселка» та інші. Виставка експонуватиметься весь лютий.

Валентина Клименко