Спроба звести особу цього автора не до постаті гуру багатьох «смолоскипових» поколінь, а до звичайнісінького чорного гумориста й автора хрестоматійної оповідки «про мудаків», завжди виглядала образливо. Образ борця за свободу, хоч і за «свободу слова» ображав не менше. Ну який «борець» із постмодерного письмака, чиї герої–аутсайдери — суцільні алкоголіки і психопати? Здається, з виходом нової збірки «Таке» Юрка Іздрика, яка отримала премію «Книга року Бі–Бі–Сі», ситуація дещо змінилася. Але чи для самого автора?

«Це книга про чоловіків і жінок, про звірят і птахів, а також про рослини, вітер, землю, дощ та інші Господні дари», — запевняє авторська анотація до збірки. Проте чи варто вірити людині, чиїм кумиром завжди був Віктор Пелевін?

Вірити Іздрикові, не менш віртуозному містифікатору, аніж його кумир, не варто з багатьох причин. І недарма ще на початку 1990–х років, коли соціалістичний реалізм змінився на український концептуалізм, нас попереджали, що Іздрик is trick, себто що він — це суцільна містифікація. Адже транслітерування аморфно–українського «таке» у наказово–англійське «take» (себто «візьми») у назві його нової збірки доводить, що це не остання фішка з інструментарію автора, який на презентаціях роздає журналістам сосиски, не любить солодкого і часто згадує свою маму.

Сьогодні чомусь вважається, що давні писання Іздрика сприймались неадекватно через надто особистісний модус такого типу прози. Мовляв, раніше Іздрик писав для себе, а збірку «Таке» вперше адресував іншим людям. Чи так це насправді? Чи не дурить нас автор, заявляючи, що «став сумирним, тихим та тверезим, богобоязливим»? І якщо на врученні премії «Книга року Бі–Бі–Сі» він зізнається, що мріє «написати книжку, яка сподобається моїй мамі», а перед тим звіряється про те, як «мама нагадує, що мені вже скоро 50, а я ще не написав книжку без матюків», то про що ж і для кого збірка «Таке»?

Мабуть, варто зазначити, що як будь–який автор, для якого писання — це насамперед терапія, Іздрик завжди писав для себе і про себе. Причому неважливо, чи виходило з того «самодостатнє» письмо. Скажімо, попередні його збірки на кшталт «Флешки» і «Флешки–2Gb» теж виставлялися за оригінальні, але насправді вони були скомпоновані зі статей, які автор друкував у галицькій пресі на кшталт «Поступу». Не сказати, що це були погані статті — ні, вони були просто чудові, як і його «уривкова» збірка новел «АМ™». Згадати її варто хоча б тому, що саме вона розпочала «мінімалістський» та «інакомовний» період творчості Іздрика, і саме у ній він відновив авторську терапію, не дуже ховаючись в імені героя Окрю Іржон (Юрко Іздрик), що нагадувало про такі самі криптоніми на кшталт Ропета Камідяна (Петро Мідянка), Разана Кародефа (Назар Федорак) чи Торквіка Боракне (Віктор Неборак).

У збірці «Таке» позиція автора ще прозоріша щодо поетики жанру сповіді, і саме це робить її відмінною від усіх попередніх книжок Іздрика. Просвітлена лаконічність, мінімалістській аскетизм і компактна економія слова вбачається у цих концентратах думки, що нагадують писання Еміля Чорана і Семуеля Бекета. Так, ніби у своїх псевдо–біблійських притчах, легендах і міфах, а також цікавих бувальщинах, автор збірки «Таке» зібрався на одному подиху переповісти вуличним сленгом одразу всі священні книги людства, втуливши в оповідь чималий досвід свого власного блукання психопатичними лабіринтами душі.

У цьому сенсі характерна оповідка «Ургант», в якій Іздрик, гальмуючи увагу читача, постійно обіцяє доказати історію потім, відсилаючи до її початку у збірці «АМ™», а насправді переповідає свій власний роман «Подвійний Леон». Мовляв, чи варто поспішати, «перекидаючи рваними абзацами місток від дитинства до третьої стадії алкоголізму нашого героя»? І сьогоднішній читач, до якого звертається не обов’язково «вічно п’яний», але зазвичай «вічно молодий», чи пак «модний» Іздрик, зупиняється послухати, що ж там варнякають про його «алкогольну», а чи «наркотичну» культуру. Саме цим і заманює наш івано–франківський провокатор, бо не про Божу Матір йому з нинішніми пацанами балакати!

Ігор Бондар-Терещенко