Автора і виставку публіці представив директор галереї «Дзиґа» Влодко Кауфман:

    – Не кожен художник може бути поетом і навпаки. Але якась рука Іздриком водить і він може бути художником. Може тому багатьох письменників якраз «трафляє», що хтось там бавиться, а в Іздрика виходить. Є художники яких ще за радянських часів зараховували до примітивістів чи до художників наїву. А от Іздрик це конкретний художник і мене це дуже тішить.

Сам Юрій Іздрик розповів, що насправді роботи із серії «Наосліп» виконувалися в ситуації браку світла і тому їх презентабельний вигляд є несподіваним для нього самого:

     – Цим аркушам вже десь двадцять років. Я їх використовував не раз. Добре відреагував сьогодні комерційний директор «Дзиґи» Сергій Борода. Окинувши оком ці роботи, він сказав: «Фарби повинні бути не лише стійкими, але й особливо токсичними». Це був «постріл у десятку». Думаю, це характеризує концепцію виставки.

Відразу після представлення, автор перетворив виставку на перформенс. Озброївшись синім маркером, він підходив до кожної роботи і давав їй нову назву. Це дуже сподобалося відвідувачам галереї. У такий несподіваний  спосіб Іздрик поєднав обидва свої захоплення – літературу і малювання. В інтерв’ю автор розповідав про літературу, культуру і таїнство нового народження картин. 

Сьогодні ви влаштували перформенс, підписуючи маркером картини на очах у публіки. Назви творам давали спонтанно чи у вас вже було все готово і продумано? 

Не все було так безпосередньо, адже я думав перед виставкою про назви для робіт. Однією з ідей, наприклад, було назвати кожну роботу цитатою з якоїсь книжки. Назви, які зараз є – це сукупний результат усіх тих ідей, які крутилися в голові під час підготовки до виставки. Наприклад назва «Всі ми – біологічна зброя, мамо» – це цитата, а багато інших картин я називав за безпосередньою реакцією на них. 

Наслідком саме такої реакції є парадоксальні зміни старих назв колажів на нові? Наприклад, твір «Смерть 1» тепер називається «Ленін в роялі»… 

Це просто дуже довгий асоціативний ряд (сміється). Ця робота мені нагадала одну картину Сальвадора Далі з роялем і палаючими клавішами. А силует тіла чомусь асоціювався з Леніним. Тому така дивна назва. Це – гра в асоціації. 

Багато є фактурних робіт. Цікавим виглядає сам матеріал колажів. Як ви це робили? 

На цій виставці представлено старі колажі. Вони мають багато шарів, оскільки чимало разів виставлялися і перероблялися під різними приводами у різних колекціях. І я скористався вже готовою цією фактурою робіт, намагаючись її підкреслити кольором і зробити насиченою. Тому так багато поєднань червоного і синього, червоного і зеленого. Це підкреслює фактуру. Це частина концепції. 

Текст вашої біографічної довідки в Інтернеті на Вікіпедії стверджує, що Іздрик «помер як письменник у 2007 році». Дивно це читати, особливо після того, коли ви у вересні презентували нову книжку . 

Думаю, що подібні твердження можуть з’являтися у критиці, яка буває ставиться неприхильно до мене. Насправді мені все більше подобається писати. Я роблю це щораз краще. Від творення останньої книжки «Таке» я отримав найбільше задоволення.  З роками ще й відчуття відповідальності за власні тексти загострилось. Малювання і писання – це два улюблених моїх заняття на сьогоднішній день. Щоправда, малюю я все більше на комп’ютері, а сьогоднішня виставка містить багато ручної роботи. Це ініціатива Маркіяна Іващишина і я її сприйняв як вказівку до виконання. 

Ви кажете що зараз отримуєте задоволення від творчості. Натомість ваші ранні твори викликають відчуття некомфортності. Наприклад, «Воццек» дуже важкий для читання. У вас було відчуття пригніченості в той час? 

Важко згадати. Я писав «Воццека» майже двадцять років тому, але дійсно було  відчуття невлаштованості у світі, вкиненості попри власну волю у той світ. Тоді ще й апокаліптичні та есхатологічні теми були дуже трендовими. Чорнобиль, наприклад. Але коли писав «Воццека» це були вже радше інерційні прояви. «Воццек» – це щось таке важке і я не знаю як цей твір може взагалі легко читатися. 

Раніше в медіа головною темою було глобальне потепління. Тепер всі говорять про економічну кризу. Що вас особисто зачепило більше? 

Я розумію натяк. Мене найбільше зачіпає, що новини хтось фільтрує. І оце постійне нагнітання тривожності мене, як і кожного пересічного громадянина, наштовхує на підозру у якійсь всесвітній змові. Хоча, навіть з наукової точки зору, відомо що не може бути якогось єдиного центру керування світом. Але очевидно, що у світі діють вектори фінансових чи політичних сил. Вони впливають на подачу інформації і новини просто дратують. 

Ви нечасто говорите про власні політичні переконання, а як ви ставитись до людей, які зовсім не ходять голосувати і до людей, які голосують проти всіх?

Нормально ставлюся, оскільки сам би до них належав і голосував проти всіх, якби ходив голосувати. Це не рекомендація. Я знаю, що голосувати потрібно і мати громадянську позицію. Але в нас куди не ткнеш – там помилишся. Нема з кого вибирати. 

Вже з’являється масова художня література українською мовою. Жіночі романи, детективи. Як ваше ставлення до цього процесу?

Зрозуміло, що я цього всього не читаю. Але добре що ці книжки з’являються. Хочеться аби вони були, в першу чергу, якісними. Бо поганої літератури завжди більше, ніж доброї. У нас сам корпус літератури ще нерозвинений і заповнити вільні ніші можна лише новими книжками. Тому ставлюся до масової літератури нормально. 

Якою була б ваша реакція, якби ваші твори, або ж інших авторів «станіславського феномену» внесли у шкільну програму з літератури? 

Вважаю, що це непотрібно робити. Я натрапляв на реферати про мої твори в Інтернеті і мене це страшенно дратує. І знаю, що Андрухович так само негативно ставиться до цього. Це може бути для філологів, які вивчають сучасну українську літературу і нічого поза тим. 

«Бути українцем в Україні – вже ознака субкультурності». Це ваші слова. Що потрібно зробити, аби з’явилась критична маса таких українців, аби субкультура стала культурою? Чи це безнадійна справа? 

Зараз ситуація змінилася. Український бренд зараз пропагується досить активно на різних рівнях. Навіть, ідіотські шоу на телебаченні чи реклама пива підкреслюють національну ознаку. Зрозуміло, що насамперед, це працюють гроші, але процес пішов. І те що «українське» стає «жуйкою», стає комерційним – це нормально. 

Розмовляв Андрій Дрозда