Десь посередині читання виринає фраза, котра пояснює її ідею: «Коли заходить мова про Голодомор, Росія каже, що вона до цього не причетна, а коли йдеться про космос, то тут, мовляв, усе тільки російське». Авжеж, російські шкільні підручники навіть Київську Русь трактують винятково як «перший етап формування Російської держави». Пригадуєте, як пару років тому виник серйозний дипломатичний конфлікт між Японією та Китаєм, коли в китайських підручниках з’явилися подібні пасажі? Українське МЗС усі такі «історичні» плювки граційно стирає шулерською серветкою «політкоректності». В обороні національної честі лишаються самі видавці.

Загальновідома статистика: Україна перебуває у п’ятірці «космічних» країн світу — після США, Росії, Франції та Китаю. Понад двісті супутників, виведених у космос Україною на замовлення 12 країн — неперебивний козир. На порожньому місці такий рейтинґ не виникне. Отже, завдяки чому наша країна має таке високе світове реноме?

Книжка розпочинається мало не билинним заспівом: «Наші співвітчизники не тільки створили чудову пісню «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: чому я не сокіл, чому не літаю...», а й зуміли втілити цю пісню в життя». Виявляється, учителем польського астронома–мученика Міколая Коперника був український зіркар Юрій Дрогобич. А про прототипи ракет, використовуваних козаками, літописи згадують уже в ХVІ столітті.

Далі — більше: генерал–українець «Олександр Засядько (1779—1838) — автор бойових порохових ракет і пускових станків із пристроями для наведення. Сформував у російській армії ракетну роту, споряджену 23 шестизарядними пристроями з арсеналом, що налічував понад три тисячі ракет!». Саме цей Засядьків винахід значною мірою вирішив долю болгарської фортеці Варни під час російсько–турецької війни (описаної Б. Акуніним та зафільмованої стрічкою «Турецький гамбіт»). У вільний від військової служби час генерал–винахідник випробовував ракети, здатні злетіти понад хмари — і навіть досліджував, як почуватимуться там живі істоти: одного разу запустив кота...

Про Кибальчича, Ціолковського та Кондратюка, які хоч і були підданими імперії, але ніколи не зрікалися українства, наш читач уже трохи знає. Знає навіть про те, що теоретичні розрахунки Юрія Кондратюка лягли в основу американського місячного проекту «Аполлон». До речі, у перебігу реалізації цієї програми, як свідчить «Український космос», на вирішальних посадах працювали четверо вчених–українців, діти емігрантів.

За радянської доби, ясна річ, усі тутешні українці були «громадянами СРСР». А українці–конструктори космічної техніки — ще й гранично засекреченими особами. По тому, як на орбіту вийшов перший супутник Землі, виведений ракетою С. Корольова із двигуном
В. Глушка, «Нобелівський комітет 1957 р. запитав у Кремля: хто його творці? Певна річ, що Корольов і Глушко стали б Нобелівськими лауреатами. Але Хрущов бундючно відповів, що творцем супутника є увесь радянський народ. Очевидно, включно з тими, які свого часу ламали кістки Корольову й Глушку і пережили їх, отримуючи високі звання, пенсії й «бойові» нагороди». Сергій Корольов, як відомо, помер від ускладнень, спричинених травмами, отриманими у підвалах НКВС...

Лише за часів «перебудови» розсекречено імена причетних до космосу вчених. Саме по тому найповажніший французький космічний часопис уклав п’ятірку найбільших конструкторів, що спричинилися до поступу людства у космос. Четверо з них — українці: С. Корольов, М. Янгель, В. Челомей, В. Глушко. А на першому місці — Вернер фон Браун, німець, що керував розробкою першої космічної ракети, відомої, як «Фау–2» (близько 3 тисяч успішних запусків під час останнього року Другої світової війни — ясна річ, з військовою метою). На базі «Фау–2» (удосконаленої українськими конструкторами) стартував космічний корабель із
Ю. Гагаріним та здійснено більшість американських запусків 1960–х років.

У книжці також чимало вельми інтригуючих фактів про причетність українців до космічних програм: наприклад, про Георгія Лангемака, автора терміну «космонавтика» (до того ж, творця реактивних снарядів для «Катюш»), або про генералів–українців, які створювали всесвітньо відомі нині космічні полігони Капустин Яр та Байконур. Або про головного конструктора «Бурану» (радянський аналог «Спейс шатл», що здійснив лише один штатний політ і був законсервований з розпадом СРСР) Гліба Лозино–Лозинського, який до того «відзначився» у конструюванні добре відомих у світі винищувачів — від МіГ–15 до МіГ–31.

Серед 20 кандидатів на перший політ у космос, як тепер відомо, було троє українців, Павло Попович, Георгій Шонін та Валентин Бондаренко, що згорів у барокамері під час тренувань ще перед запуском Гагаріна. А серед усіх космонавтів — 25 вихідців з України. П’ятеро з них — американці та канадійці українського походження. Найвідоміша, либонь, — Джудіт Різник (загинула 1986–го на «Челенджері»), батько якої був киянином і емігрував 1924–го.

«Український космос» дуже корисно споживати разом з іншою книжкою — британця Тіма Фернісса «Дослідження космосу. Історія та майбутнє» (К.: ЕСЕМ Медіа Україна; Темпора) — видання посіло 15–те місце в рейтинґу, як на мене, неадекватно низьке. Звичайно, автор не переймається, що творцями космічної ери були українці: для нього і Ціолковський, і Корольов — «російські». Не згадує він і конструкторів, які забезпечили історичні польоти: йому важливіше згадати, наприклад, не винахідника двигуна, а принагідний вислів тодішнього президента. Тобто, це не географічно–етнографічний зріз, а календарний хронопис подій.

Але ця книжка містить акценти, котрих немає в «Українському космосі». Насамперед варто згадати, що дослідження космосу почалися й розвивалися «завдяки напруженому протистоянню «холодної війни». А тепер уже — «за останні десятиліття дослідження космосу перетворилося на його екс­плуатацію». Якщо «Український космос» репрезентує залаштунковий вимір теми, то «Дослідження космосу» — сценічний її образ. Там — таємна досі інформація, тут — календарна оповідь з відомими хед–лайнерами на чолі.

Тут чимало невідомого нам. Наприклад, розповідь про захоплення союзниками ракетної бази нацистів: «Американська армія знайшла близько 36 тонн документів із фабрики в Нордгаузені, але не потурбувалася про знищення заводу, тому цінні деталі V–2, апаратні засоби та вчений персонал перейшли до радянських військ». А з попередньої книжки знаємо, що саме тоді Корольова і Глушка просто із в’язниці відрядили до Німеччини на захоплені заводи. І, незважаючи на втрату документації, ці двоє надалі забезпечили ситуацію, коли «за наступні два роки Радянський Союз виробив удвічі більше V–2, ніж Німеччина за весь період війни».

Найбільше у книжці британця вражає інше: усі космічні перемоги Радянського Союзу базувалися на нехтуванні людським життям. Американці тому і відставали до середини шістдесятих, що насамперед дбали про своїх громадян. Згадаймо фільм «Врятування рядового Райана», щоб зрозуміти, про що йдеться: безпека одного — справа всієї держави.

Наша держава про «одиницю електорату» не дбає. Хоч як дивно, але «космічна» книжка британця нагадує про відповідальність тих, хто прийшов до влади в Україні.

Костянтин Родик