Почесною нагородою була відзначена його трилогія про вояків УПА “Брати грому”, “Брати вогню” та “Брати просторів” (яка, до речі, минулого року отримала Залізного Мамая від так званої “Народної Шевченківської премії”). Пан Михайло розповів про те, як отримував нагороду від Президента, чому обрав “упівську” тему та що думає про сучасну українську літературу.

– Пане Михайле, що для вас значить Шевченківська премія? Це винагорода, визнання, відповідальність, тягар… чи щось інше?
– Присудження Шевченківської премії означає для мене насамперед підтвердження правильності вибраного ще в далекій юності шляху. Проте справа не лише в моїй скромній особі. Йдеться про наближення до державного визнання тривалої боротьби за сьогоднішню державу Україну. Адже маємо доволі парадоксальну ситуацію. Є держава, є люди, які цю державу вибороли з-під чужоземного гніту, а деякі державні очільники ніяк не спроможуться визнати цих людей і їхньої справедливої боротьби. Митці, які творять Шевченківський комітет, своїми голосами, своїм рішенням підказують державним мужам напрям руху і шляхи розвитку України.
– А як ставитеся до так званої “Народної Шевченківської премії”?
– Минулорічна «Народна Шевченківська премія» була великою несподіванкою, оскільки нічого не знав ні про неї, ні про людей, які цю премію зініціювали. За результатами Інтернет-голосування зробив висновок, що «Братів…» читають не тільки в Україні, але й за її межами, темою українських національно-визвольних змагань цікавляться люди різних професій, різних національностей і віку. Особливо радує молодь, її небайдужість до української героїчної минувшини.
– Поділіться враженнями від церемонії вручення Шевченківськї премії. Адже для багатьох цей момент видавався дражливим: як Президент буде вручати нагороду автору “упівських” книг?
– Напрочуд теплий клімат і дружнє ставлення до цьогорічних шевченківських лавреатів удалося створити в Комітеті з Національної премії України імені Тараса Шевченка стараннями його керівників Миколи Жулинського і Марії Матіос, всіх працівників. Саме вручення премії відбувалося в Каневі, на Чернечій горі, в музеї Тараса Шевченка. Дійство більше скидалося на ділове, ніж врочисте. Президент Віктор Янукович, попри видиме хвилювання, був щирим і доброзичливим, порадував присутніх твердженням про єдину державну мову – українську, зірвав оплески за тверду обіцянку відреставрувати меморіальний комплекс до Дня незалежності, опісля виконав свій посадовий обов’язок – вручив лавреатам премії.
– Як почуваєтеся зараз, уже лавреатом премії? Чи змінилося якось ставлення до вас як до письменника з боку читачів, оточення?.. І чи правда, що невигаданий герой “Братів грому” Мирослав Симчич одним із перших привітав вас із почесною нагородою?
– Лавреатство жодним чином не вплинуло на мій звичний спосіб життя, працюю в незмінному напруженому ритмі. Хіба що трохи почастішали зустрічі з читачами, ще більшу увагу звертають журналісти… Здається мені, що зросло зацікавлення національно-визвольними змаганнями, а значить, і моїми книжками.
Першим радісну звістку мені повідомив телефоном Дмитро Павличко, відтак вітали деякі члени Шевченківського комітету, друзі… Мужній і нескорений, мудрий і добрий Мирослав Симчич зрадів несказанно, частинку тієї радості передав і мені у словах щирого вітання.
– А чи багато лишилося свідків і учасників боротьби УПА?
– Питання надзвичайно болюче. Зо два десятки років тому мій список живих учасників підпілля ОУН і вояків УПА становив сотні осіб, сьогодні – одиниці. Учасники українського руху спротиву – люди надзвичайно скромні, відходили й відходять тихо й достойно. Вони не воювали за нагороди чи привілеї для себе, віддавали життя за українську державу. Здобута їхньою боротьбою, їхньою кров’ю держава поки що ніяк не спроможеться на гідне пошанування своїх справжніх героїв.
– Якщо не помиляюся, ви працювали над трилогією “Брати…” понад двадцять років. Розкажіть, як збирали матеріал. Чи були якісь перешкоди, хто підтримував і наснажував?
– За збирання матеріалів взявся 1985 року, відразу по закінченні факультету романо-германської філології Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка. Розпочав зі своїх батьків, їхніх друзів по боротьбі й неволі. Змалечку захоплювався мудрістю, відвагою, дотепністю, добротою, щирістю, скромністю тих людей. Попри бідність і безперервні владні гоніння, вони були справжніми героями, хоча й не усвідомлювали того самі. З ними було цікаво, весело, затишно… Хотілося бути схожим на них. Із роками дитяче бажання зміцніло і матеріалізувалося в книжки. Люди не боялися відкривати мені найпотаємніше. Це зобов’язувало й додавало наснаги водночас. Маю постійну підтримку від родини, друзів, однодумців… А перешкоди? Без них було б нецікаво жити.
– А чому ви обрали тему національно-визвольної боротьби? Як на той час, братися за це було доволі ризиково…
– Тему не обирав, я з нею, а може, в ній, просто народився і виріс. Отож, найбільшим ризиком, очевидно, була моя з’ява на світ Божий у родині борців. Повстанцям, мамі й татові, завдячую життям і вихованням, тому сьогодні віддаю свій борг.
– Як вважаєте, сучасне суспільство дозріло до визнання своїх справжніх героїв?
– Народ український не тільки працьовитий, покладистий, щирий, але й мудрий. Біда лише в тому, що правителі йому, невідь за яку кару, трапляються часто то незрячі, то неходячі. Простий люд в Україні знає і шанує своїх героїв. За прикладом далеко ходити не треба, просто послухаймо народних пісень. Про кого співає наша пісенна нація?! Всі українські герої вийшли з народу, жили для народу, вмирали за народ, героями, зрештою, стали завдяки народові. Українська нація не тільки визнає і шанує своїх героїв, гордиться ними, але й не сприймає нав’язування їй героїв чужих, несправжніх.
– Із чого починали як письменник?
– Першу книжку «Студені милі» написав 1985 року. То була мамина розповідь-сповідь про поневіряння в комуністичних тюрмах і концтаборах. Видавалася невелика за обсягом книжечка довго і не без пригод…
– Як би ви охарактеризували сучасний стан української літератури? Яких тем, жанрів зараз бракує?
– Незважаючи ні на що, українська література живе. Кількома словами охарактеризував би її стан як вогнище, що тліє. Потрібен подув вітру, щоби розгорілася яскрава ватра. Тим вітром може бути комплексна державна програма підтримки письменників, видавців і книгорозповсюджувачів. Що ж до тематики і жанровості, то тут спостерігається розмаїття, вікове – теж. Хотілося б покращення стану справ з перекладами на українську. Працювати ж треба скрізь!
– Коли не таємниця, поділіться, над чим зараз працюєте.
– Залишаюся незмінно вірним темі національно-визвольних змагань. Дійовими особами наступної книжки будуть люди, які впродовж років організовували й очолювали визвольну боротьбу. Головний герой – генерал-хорунжий УПА Василь Кук.
– Яке ваше творче кредо?
– Писати правду. Не пристосовуватися, не загравати з читачем, не пасувати перед труднощами, завжди вірити…
Віри й щастя бажаю читачам!

Спілкувалася Мирослава Крат

Біографічна довідка

Михайло Андрусяк
Народився 5 грудня 1955 року в с. Вербівці Городенківського району Івано-Франківської області.
Закінчив факультет романо-германської філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1985).
Автор понад шістдесяти публікацій, художньо-документальних повістей “Студені милі”, “Ув’язнена скрипка”, “Грані болю”, “Смерековий біль”, “Криваві роси сорокових”, трилогії “Брати грому”, “Брати вогню”, “Брати просторів” та ін.
Займається видавничою діяльністю.

Фото: vsiknygy.net.ua