А ще Юлія — одна з цікавих поетів-«двотисячників», авторка книжки «Червоні чоловічки», тож поезія стала ще однією темою цієї розмови...

— Сьогодні тільки ліниві не говорять про те, що більш агресивні медіа постійно витісняють книгу з масового інформаційного простору. Скажіть, а чи відчуваєте ви, що регулярні презентації, зустрічі та інші акції в книгарнях «Є» допомагають українській книжці втримувати чи покращувати позиції?

— Так, однозначно допомагають. Кожна презентація ніби створює навколо книжки своєрідне наелектризоване культурне поле. Вона притягує і читачів, і до речі, медіа. Після таких заходів завжди зростають продажі книжок, про них дізнаються більше людей. Взагалі якщо книжка хороша, то презентація тільки допомагає, але якщо сам продукт неякісний, рано чи пізно читачі — а це головні рецензенти — все зрозуміють і більше на такі речі не спокусяться.

— А чи можна змалювати умовний портрет сьогоднішнього середньостатистичного відвідувача книгарні?

— Пригадайте фільм Їржі Менцеля «Як я обслуговував англійського короля». Метрдотель одного з найкращих готелів у Празі з першого погляду вгадував смаки і вподобання відвідувачів ресторану: он той замовить грінки і чай, бо має проблеми зі шлунком, а той здоровило попросить шніцель. Отож для відповіді на це запитання найкраще звертати увагу на «меню», тобто на продажі книжок. Зайдіть на сайт книгарні і подивіться на топи — вони набагато більше розкажуть про нашого «середньостатистичного» гостя. Це книголюби, що цікавляться сучасною літературою, шукають модерного висвітлення історії, прагнуть добрих перекладів. Дуже зворушує, коли статечний пан гортає «абабагаламагівські» казки і задоволено прямує до каси. І можна засумніватися, чи статистика знає все, бо куди, скажімо, вписати випадок із пані, яка запитує тебе, чому ця книга червона, адже вчора вона була жовта? Наш відвідувач — науковець, студент, бізнесмен і фантазер водночас.

— Серед міст, у яких працюють книгарні мережі, є одне східне — Харків. Він завжди славився доволі потужним українським культурним середовищем, але це середовище не надто численне. Чи вдалося «Є» з її переважно українським асортиментом книжок і заходів вийти в Харкові за межі традиційного кола «втаємничених» читачів і глядачів?

— Думаю, так. Адже ми живемо в такому світі, що бути в чомусь «утаємниченим» стає дедалі важче. А особливо, коли це стосується такої речі, як книгарня на головній вулиці Харкова. Це ж не гарріпотерівська платформа «дев’ять і три четверті», куди можна потрапити, тільки зберігши усі правила конспірації. А стосовно середовища, то Харків, як відомо, є культурним містом, одним із центрів української літератури та книговидання. Схід, як решта регіонів, — це особливі деталі, з яких складається єдиний механізм країни. І природно, коли ти у Києві купуєш, скажімо, путівник по маєтках Слобожанщини, а у Харкові вибираєш мапи Криму та Карпат. Усе має бути доступним.

— Мені здається, сьогодні в Україні змагаються два формати проведення літературних заходів. Один — більш динамічні, але й «закриті» читання, які не передбачають активної участі читачів. Другий — коли основна увага приділяється не читанням, а розмові, діалогу. Який варіант вважаєте цікавішим і ефективнішим?

— Чому змагання? Це як очі й вуха, я не бачила, щоб хтось вибирав між ними. Перші акції мають у своїй основі щось від видовища, це парк атракціонів, ефектний, гучний, рухомий. Це такі літературні читання, які треба бачити, вони орієнтовані на зовнішнє сприйняття. Ефектна декламація, слем, експерименти з відео, перфоменси... Другий вид імпрез більше звернений до слуху, вони не мають у собі театрально-візуальної складової, є більш герметичні, подібні до простого читання наодинці. Але в них теж є свій шарм і чар, вичерпна простота. Хоча якщо переборщити зі спокоєм, то вийдуть саме ті літвечори, про які Гомбрович писав у есеї «Проти поезії»: нудні та монологічні.

— Чому останнім часом книгарня «Є» стала проводити не лише суто книжкові акції, а й просто зустрічі з політичними та культурними діячами, лекції?

— Бо книгарня «Є» — не лише полиці, а ще й своєрідне місце для спілкування, майданчик для обміну думками, навіть трохи клуб за інтересами. У нас є спільні проекти із Польським інститутом у Києві, із Французьким культурним центром, із іншими інституціями та посольствами. І така співпраця дозволяє організовувати зустрічі з різним тематичним діапазоном: посол Королівства Бельгія в Україні Марк Вінк говорить про перспективу бельгійсько-українських стосунків, екс-міністр культури Республіки Польща Вальдемар Домбровський ділиться досвідом створення ефективних державних культурних інституцій, французький філософ Мішель Онфре розповідає про засновані ним «вільні університети», де немає іспитів та оцінок, а литовська художниця і видавець Сігуте Ах проводить із українськими дітьми майстер-клас зі створення авторської листівки. Таке культурне «намагнічення» не дозволяє залишатися байдужим, підтримує в інтелектуальному та творчому тонусі різних людей.

— Які цікаві плани маєте на найближчий час?

— Ми зараз готуємося до багатого на книжкові події вересня. Принаймні на осінь у нас заплановано новий проект із посольством Литви, будуть гості з Польщі, чекаємо на шведсько-українську акцію-сюрприз. І, звичайно, в нашій львівській книгарні проходитиме чимало акцій Форуму видавців.

— Чи легко поєднувати працю в книгарні з власною поетичною творчістю?

— Або ти пишеш, або ні. От і все поєднання. Баланс публічного та особистого — як на кожній роботі. Але, як писав Юрій Покальчук, «не наступайте на любов», писання — така ж тонка річ. І часом чим ти ближче до книжок, тим насправді віддаляєшся від них...

— У середовищі сучасної молодої поезії, так званих двотисячників, твори Юлії Стахівської фігурують передусім як метафоричні. Чи не хочеться перейти до якоїсь іншої форми?

— У моїх віршах немає чітко окреслених зовнішніх сюжетів, це радше пейзажі, по яких можна блукати оком. І перейти до якоїсь іншої форми в мене би просто не вийшло, як і навряд чи вдалося б змінити легені на зябра.

— Вашу книжку «Червоні чоловічки» проілюстровано фотографіями минулих століть. Чому саме так?

— Ці знімки з родинного архіву, вони не просто цікаві, а особливо дорогі. На обкладинці, наприклад, фото матроса, брата моєї прапрабабусі, всі думають, що знімок редагований у фотошопі, але фотографи ХІХ та початку ХХ століття були не простачками і вміли погратись із дзеркалами для потрібного ефекту: складається враження, ніби там сидять п’ятеро матросів обличчями одне до одного, а насправді це все одна людина. Ті світлини — вихоплені уламки минулого, я їх просто забрала у сьогодення, яке так само перетворюється на зібрання дрібниць і, можливо, для когось — непотребу. Але для мене пам’ять — це завжди «потріб».

— Хоч як це парадоксально, і досі багато хто з українців не зовсім розуміє, як можна писати вірші «без рими». Як би ви пояснили їм, у чому переваги верлібру і чому вільний вірш може бути не менш «поетичним», ніж силабо-тонічний, з розміром і римою?

— Поетичність до форми має такий же стосунок, як пташка до клітки, у якій сидить. Можна написати безліч каскадів рим і не побачити серед усього жодної суттєвої метафори. Щоправда, це можна зробити й у верлібрі. Я не можу говорити про переваги, я тільки відчуваю, що вільний вірш мені початково ближче: ще відтоді, як здивовано виявила, що й інші так пишуть (так, є таке щеняче відчуття унікальності десь у школі). Музика верлібру особлива, вона субтельніша, проте це не означає, що її нема. Це так само, як і наголос у слові, який завжди існує і який я, на жаль, не можу з першого разу почути.

— А що самі любите читати? Працюєте в книгарні — тож, мабуть, обмежень у виборі книжок для вас немає...

— Останнім часом мені найбільш чомусь подобається література, так чи інакше пов’язана з ХІХ століттям. Наприклад, нещодавно із задоволенням прочитала блискучу стилізацію Валерія Шевчука — останню частину трилогії «Три листки за вікном», де оповідь ведеться від імені вчителя житомирської гімназії Киріяка Автономовича Сатановського. Після того мені захотілося погортати путівник по старому Житомиру.

— До речі, Юлія Стахівська родом з Житомира, а отже, є черговою представницею літературного феномена (чи школи?) цього міста. Як гадаєте, чому саме Житомир, особливо останнім часом, подарував Україні стільки літераторів?

— На відміну від міст, де культурне життя жвавіше, Житомир із його «губернською» тишею, можливо, просто провокує людей, іноді навіть на знак протесту, займатися чимось творчим. Правда, потім — покинути пенати і творити про них міф із відстані: Валерій Шевчук, Володимир Даниленко, Євген Пашковський... Цікаво, що у другій половині ХХ століття Житомир більше славився прозою, а тепер тут частіше з’являються поети (згадати хоч би покійного Юрка Гудзя, молодших Богдана-Олега Горобчука, Іллю Стронговського, Олега Левченка тощо). Може, фон такий, радіаційно-поетичний?

Розмовляв Олег Коцарев