«У дитинстві і дерева здавалися вищими, і морозиво смачнішим, і розповіді про вампірів страшнішими», – думала я, читаючи сиквел «Дракули» Брема Стокера, виданий в українському перекладі «Клубом сімейного дозвілля». Понад 450 сторінок – і я навіть не замкнула двері на подвійний замок і не зробила намиста з часнику… І це незважаючи на те, що в післямові до книжки почесний директор Меморіального університету Ньюфаундленда чітко обіцяє: «Дракула: повстання мерців – це багатодонне продовження рясногранного роману з великою кількістю оповідальних рівнів». Як можна здогадатися з цього речення, мова перекладу роману дещо натягнута – і це не сприяє динамічності читання. Пожвавлення надають поодинокі «перла» на зразок «з огидним, нелюдським гарчанням вона різко подала вперед свій усіяний іклами рот. Зараз вона відкусить його чоловічу гідність!» тощо. Однак насправді цю книжку навряд чи врятував би найдосконаліший переклад. Зі старанністю, вартою кращої мети, автори Дейкр Стокер і Айен Голт, повторюючись і переливаючи з пустого в порожнє, доводять одну основну ідею: Дракула – хороший!

Далі мав би бути розлогий екскурс в історію народних вірувань щодо вампірів, упирів, «не�vертвих» та ін., аналіз біографії волоського господаря Влада Цепеша, суспільно-політичної ситуації XV ст., виникнення багатої літературної традиції обробки образу, з обов’язковою згадкою про «Повість про мунт’янського воєводу Дракулу» диякона Феодора Куріцина – з цього твору за підтримки царя Івана ІІІ і наші предки дізналися про жорстокого правителя, котрий за головну розвагу мав насаджування нечемних громадян на палю. Можна було б говорити про трансформації образу в мистецтві пізнішого часу, простежуючи, як далеко занесла фантазія авторів від прототипу, – однак це вже зробили численні дослідники, до яких і варто звернутися зацікавленим за посередництвом пошукової системи google.

Ми ж повернемося до книжки, в котрій, спираючись на історичні факти, автори дають власну інтерпретацію подій, що сталися за 24 роки після того дня, коли тіло графа Дракули з роману Брема Стокера розсипалося на порох. Власне, саме ця обставина, на думку письменників, якраз і свідчила, що Дракула не помер, а лише зазнав видозміни. В новому образі він повертається до Лондона, аби зустрітися зі своїми старими знайомими – Міною та Джонатаном Гаркерами, професором Ван Ґельсінгом, Артуром Ґолмвудом, Джеком Сьюардом та знайомим новим – Квінсі Гаркером. У Лондоні кояться жахливі вбивства, в яких невтаємничені підозрюють злочинця Джека Різника, втаємничені – графа Дракулу. Однак справжнім винуватцем виявляється … жінка!

Гендерний аспект – те єдине, задля чого варто прочитати роман. З елегантністю носорога автори проводять думку про те, що головне зло несе в собі інша класична постать «вампірського циклу» – кривава графиня Єлизавета Баторі, котра виявляється й таємничим Джеком Різником, і вічним опонентом Дракули, і претенденткою на світове панування – куди ж без цього. Баторі та її посібниці – Жінки з усіяними іклами ротами – втілюють жіночу силу, сексуальну привабливість і некеровану жорстокість, спрямовану на весь Божий світ, котрий в ідеалі їм би хотілося знищити. Натомість Дракула у фіналі виявляється справжнім Господнім воїном, котрий якщо й живився кимось, то лише редисками – нехорошими людьми: «Мною керувала Божа правиця, – з гордовитим викликом відрубав Дракула. – Я бився, захищаючи увесь християнський світ. … Так, я постав з мертвих, але я не вбиваю задля розваги. Кров, яку споживаю для підтримки, я беру лише з тварин, убивць, ґвалтівників та крадіїв» (с. 415).

На окрему увагу заслуговують душевні страждання Міни, котра, як вважають автори, все життя таємно кохала… Дракулу. Більше того, свого часу вони мали секс – і в принципі, її син Квінсі вочевидь не може бути сином Джонатана. Широкими мазками автори створюють контраст Дракули і Джонатана: перший – сексуальний, мужній, безстрашний воїн; другий – слабкохарактерний обиватель, котрий так і не зміг позбутися ревнощів до романтичного вампіра, не кажучи вже про те, щоб зробити дружині приємність за допомогою кунілінгуса. Зрештою, якби Баторі не знищила Джонатана, він би поступово спився, резюмують автори, не маючи жодного співчуття до цього персонажа, котрий у Брема Стокера був цілком позитивним.

Утім, і вони не завалюють компліментами і Брема Стокера, котрий у романі-сиквелі постає недолугим графоманом, який хворобливо заздрив Генрі Ірвінґові та Оскарові Вайльду, та ще й бездарно оббрехав прекрасного Дракулу. І хоча більшу частину життя я, за великим рахунком, була готова погодитися з першою тезою щодо графоманії, твір Дейкра Стокера й Айєн Голт змусив мене переглянути це ставлення. Хай там як, а перечитуючи твір, виданий 1897 року, відчуваєш значно більше емоційних порухів, аніж коли гортаєш сторінки нового роману. У Брема Стокера зовнішня дія мала другорядне значення – основну напругу довершувала атмосфера таємничості й безпорадності героїв перед страшною невідомою силою. У «Дракулі: повстанні мерців» на перший план виходить екшн: криваві вбивства, тортури, гонитви, кров, кишки і лесбійський секс, якщо таким можна назвати спокушення графинею Баторі сонної Міни. Утім, фанати жанру запрошуються.

Наприкінці роману «хороших» і «поганих» персонажів чітко розставляють по місцях. Єдина інтрига, що не має розв’язання (очевидно, ми мусимо чекати на Дракулу�3), – полюбить чи не полюбить юний Квінсі Гаркер свого кровопитущого таточка?..

Тетяна Трофименко