Доволі незвична «Абетка» Чеслава Мілоша – класика польської літератури і лауреата Нобелівської премії – була перекладена українською ще в 2001 році. Відтоді чимало видатних і не дуже авторів заверстало власне життя у спокусливу форму лексикону, але незвичним творіння Мілоша від цього аж ніяк не стало. І не тому, що кожне письменницьке життя передбачає відповідну, чи пак персональну міфологію творчості. Просто в декого це саме життя буває цікавішим за творчість. «Абетку» я написав замість роману, точніше на межі роману, що стало результатом пошуку «великої форми», – зізнається автор, тому не дивно, що передмову до книжки склепав Юрій Андрухович, який так само колись запропонував читачам замість нового роману власну автобіографію під назвою «Його таємниця».

Хай там як, але книга Мілоша охоплює цілу епоху – від часу його дитинства у міжвоєнному Вільнюсі, а також юності за доби номенклатурного буття у комуністичній Польщі, до Франції зрілого віку й пізньої Америки, де поет заснував першу в історії США кафедру полоністики. Це справжня енциклопедія життя, словник з літератури, історії, філософії, кожне з понять якого має життєве підґрунтя, а кожна фігура займає своє особисте місце в переліку імен.

Отже, які вони, ці імениті, малознані чи зовсім невідомі друзі та родичі Мілоша? Дехто з них, признатися, досі вважає Варшаву, де народився, «тихим провінційним містечком після насиченого культурними подіями Вільнюса». Це до того, що особливого пафосу старого мудрагеля в «Абетці» ми не виявимо, оскільки він мовить до нас з відстані перейденого шляху, де високі матерії стираються на попіл імперій, залишаючи невраховані дрібнички життя. «Старість перетворила мене на дім, відкритий для голосів людей, яких я знав раніше, про яких чув або читав», – значить автор, і тому не дивно, що з видатними особами на кшталт Айседори Дункан, Альбера Камю і Достоєвського в книжці Мілоша сусідують якісь випадкові Лєна, Абраша і Алік Протасевич. Утім, нічого випадкового в цьому калейдоскопі ситуацій – принаймні для автора – не існує. Пияцтво, дружба, кохання – усе гуркоче в друк, набуваючи ваги в присмерку біографії.

Андрей Курков. Садовник из Очакова. Роман. – Х.: Фоліо, 2010. – 314 с.

У недалеке минуле кличе читача також новий роман Андрія Куркова назвою «Садовник из Очакова», чиї герої живуть одразу в двох паралельних реальностях. Зокрема один з них, мешкаючи з мамою в передмісті Києва на гроші за продану в столиці квартиру, отримує від малознайомого садівника подарунок: міліцейську форму старого зразка. Яка, у свою чергу, «працює», наче універсальний диво-смокінг у фільмі з Джекі Чаном, перетворюючи інфантильного хлопчину на грізного правоохоронця, що крутить любовні романи в паралельній реальності 1957-го року, викриває тамтешніх злодюг, ба навіть лікує свою хвору коханку, проносячи для неї «контрабандою» з нашого сьогодення дефіцитні ліки.