Взагалі, особисто в мене є вже просто-таки спортивний інтерес: як надовго вистачить 20-х років XX століття в плані літературних відкриттів? Чи довго ще з бібліотек та архівів видобуватимуться автори, котрих ніхто не читав і навіть не чув про них? Сьогодні можна сказати, що кінця цьому процесові на обрії не спостерігається, і це приємно. Хоча, звісно, не всі видобуті літературні копалини виявляються однаково високої якості...

Нова книжка складається з двох блоків. Перша її частина — біографічна повість про Аркадія Казку «Крапля сонця у морі блакиту», яку написав Олександр Шугай. Друга — власне вірші й переклади Аркадія Казки.

Дивно, чому Олександр Шугай не обіграв як слід прізвище свого героя: погодьтеся, якщо в письменника у паспорті написано «Казка», то це вже більш ніж просто збіг обставин. Щоправда, доля в Аркадія Казки склалася не зовсім казково. Відомий сьогодні лише одиницям, автор починав свою літературну кар’єру досить активно і багатообіцяюче. Разом з Павлом Тичиною, з родиною Могилянських (до речі, творчість таких цікавих представників цього «клану», як Ладя Могилянська і Дмитро Тась, ще тільки чекає свого адекватного поширення серед читаючої української публіки) він був активним учасником чернігівського культурного середовища, котре формувалося навколо Михайла Коцюбинського. Йому пророкували велике поетичне майбутнє, поезію молодого автора оцінив такий «гуру» тих років, як Олександр Олесь.

Але настала Громадянська війна. Будь-який соціальний катаклізм — це завжди випробування для письменника. І залежно від сутності його натхнення чи «творчого методу» пертурбації можуть його або надихнути (як це сталося з багатьма авторами, які пережили Громадянську війну й після неї вийшли на новий рівень творчості), або зламати. Мабуть, саме так і сталося з Аркадієм Казкою: зобов’язаний шукати різні можливості заробітку, аби хоч якось прогодувати родину, змушений регулярно переховуватися від щораз нових «визволителів», він уже просто не мав ані часу, ані натхнення писати, а коли щось і писав, то «між іншим», не встигаючи належно опрацювати твір. По війні ситуація мало змінилася. Тяжка шкільна праця на селі й мізерні заробітки. До речі, саме в школі на Дніпропетровщині він помітив серед учнів такого собі Василя Мисика, зауважив у ньому талант, постійно допомагав йому, надсилав твори знайомим письменникам, а відтак посприяв мисиковій знаменитості. Саме Мисик через багато років після загибелі свого вчителя організував перше видання його творів.

Казка постійно намагався виїхати в Київ, щоб перебувати в більшою мірою культурно розвинутому середовищі, але цього йому так і не вдалося. Натомість зміг оселитись і знайти роботу в Одесі, де радянська влада удавала, що активно провадить українізацію, а отже, були потрібні вчителі української мови й літератури. Казка викладав мову та співи. Поет щиро полюбив Одесу, але саме тут у нього виявився туберкульоз. А пізніше — саме одеські «чекісти» 1929 року заарештували його в сумнозвісній справі «Спілки визволення України». Сьогодні нам невідомо, що саме відбувалося в його камері й кабінеті слідчого, але незабаром органи повідомили родичів, що Аркадій Казка наклав на себе руки. Хоч, як вважає Олександр Шугай, документальних доказів цього немає, а отже, поетові спокійно могли «допомогти». Так чи інакше, Казка трагічно загинув, а смерть його стала відомою і, безперечно, вразила колег, передусім Павла Тичину та Василя Мисика, котрі першими дізналися новину.

Звісно, крім біографічної повісті, в цій книжці варто прочитати вірші Аркадія Казки. Напевно, вони найбільш сподобаються прихильникам чіткої класичної поетичної форми (і взагалі традиційного розуміння поезії) — подібно до, скажімо, неокласиків, Казка полюбляв сонети, тріолети й інші наперед визначені способи віршування і, як сам неодноразово зазначав у листах, на перше місце у творі ставив думку, а не спосіб її висловлення. Якоюсь мірою ці вірші близькі до творчості київських неокласиків, а водночас мають чимало спільного з українським поетичним модернізмом передреволюційних і революційних часів (між нами кажучи, означення «модернізм» щодо текстів Вороного і компанії виглядає дещо небезсумнівно, але, зрештою, така традиція). Казка описує стани і настрої природи, прагне показати романтичну і трохи символічну панораму життєвої бурі навколо людини:
За вікном на нас чатують Простір, Час.
Розляглась безмежностей з ловрожа пітьма.
Не один десь світ в очах і зорях згас —
Але хай живе життя з старими й дітьми!
(«Вітер вночі»).

А часом Аркадій Казка «інкрустував» у свої вірші елементи комуністичної пропаганди. До його стилю вони дико не пасували. Взагалі, складно віднести цього поета до найкращих представників тогочасної української літератури. Попри любов до класичної форми, його вірші далеко не завжди стрункі, часто їм бракує вигадливості та різноманітності або такої незамінної в поезії речі, як почуття міри. Однак це не привід не тішитися з приводу поповнення актуальної історії української поезії ХХ століття.

Завершується ж книжка так само пізнавальною статтею Олександра Шугая, присвяченою пошукам інформації про Аркадія Казку та довгому шляху задумки цього видання до «окниження». А ще — цікавими фотоматеріалами і документами.

Олег Коцарев