На початку ХХ століття ніде художнє життя не вирувало так бурхливо, вільно, різнобічно, весело і напружено водночас, як у Парижі. На цей вогник творчості в «мистецькі колонії» на Монмартр і Монпарнас потяглися художники, скульптори, графіки з різних країн — Амадео Модільяні, Пабло Пікассо, Хаїм Сутін, Марк Шагал, Василь Кандинський, Костянтин Бранкусі. З України, де до 1917 року не було своєї Академії мистецтв, теж були «гінці» — Олександр Архипенко, Олекса Грищенко, Олександра Екстер, Василь Хмелюк, Соня Делоне, Михайло Бойчук, Софія Левицька та інші. До речі, першою жінкою з України, яка отримала професійну мистецьку освіту, зокрема в Парижі, була Марія Башкирцева, а Соня Терк–Делоне, народжена в Полтавській губернії, стала першою жінкою–художницею, чиї роботи за життя демонструвалися в Луврі. Наші органічно влилися в «художній інтернаціонал», який пізніше у мистецтвознавчій літературі отримав назву Ecole de Paris (Паризька школа), і варилися в загальному «бульйоні» ідей, технік, експериментів, кольо­рів, приватних Академій, виставок, дружніх пиятик, теоретичних дискусій. Як пише в книзі «Українські мистці Парижа. 1900—1939» Віта Сусак, «серед сорокатисячної паризької мистецької армії було понад двісті вихідців з України».

Віта Сусак працювала над книжкою понад 10 років, два іноземні гранти і одна стипендія дали можливість попрацювати в бібліотеках, архівах, музеях, приватних колекціях багатьох європейських міст. Монографія, що супроводжується ідеальним науковим апаратом — примітки, вибрана бібліографія, покажчик імен, паризький словник українських митців, перелік ілюстрацій, підкріплена унікальними ілюстраціями, більшість з яких в Україні друкуються вперше. Завдяки тому, що ця праця видана «Родоводом» iз його неповторними альбомними традиціями, «Українські мистці Парижа», крім важливої наукової цінності, стали ще й розкішним подарунковим виданням, що й підтвердила перемога в рейтингу «Книжка року–2010» у номінації «Візитівка». Щоб іншомовний професіонал чи любитель міг ідентифікувати в інтернаціональному мистецькому потоці українських художників, уже видано англомовну версію «Українських мистців Парижа», і зараз за сприяння Французького культурного центру в Україні готується франкомовний варіант.

Професор мистецтвознавства Дмитро Горбачов на презентації книги в Національному художньому музеї виділив дві головні переваги видання. По–перше, книжка читається, як захопливий роман із життя українців у Парижі: авторка в жодному разі не зловживала спеціальною термінологією, і — о диво! — наукова складова зовсім не постраждала. А історії про те, як на початку 1930–х років Василь Хмелюк обміняв своє добротне пальто на поношений плащ у малознайомого чоловіка під приводом того, що художнику не пристало виглядати буржуазно, про його забобони і нелюбов до числа 13 або про вечори у Соні Левицької, де грали на фісгармонії, співали, танцювали і до півночі вечеряли борщем і коржем, дозволяють нам через 100 років відчути характери живих людей, дух епохи і середовища. По–друге, авторка розширила поняття «український митець», включивши в цю категорію людей різних національностей, які народилися, сформувалися в Україні, бо вони «назавжди вбирають у себе сонячне світло, притаманне саме цій країні, контури краєвидів, форми і кольори довколишнього середовища (архітектура, тканини, речі щоденного вжитку, народні звичаї, вірування тощо), складне плетиво релігії і культури, що формує їхню думку з дитинства» (цитата з передмови Жан–Клода Маркаде). Хтось із них брав участь у роботі Української громади Парижа, як Михайло Бойчук, хтось, як Олександр Архипенко, вважав, що національність має виражатися на рівні естетики, а хтось, як єврейка Соня Делоне, завжди підкреслював, що її кольорові абстракції походять з українського дитинства — сільського весілля, селянського вбрання, кольору поля і неба. Внесок українських митців у світове мистецтво теж різний, на презентації Віта Сусак чітко, як у підручнику, означила здобутки «за гамбурзьким рахунком»: просторові отвори, поліхромії, мобільні конструкції у скульптурі Олександра Архипенка, оптопіаніно Володимира Баранова–Россіне (зараз виставлено у Центрі Жоржа Помпіду) як утілення ідеї поєднання кольору і звуку, нове розуміння кольору Соні Делоне, неовізантинізм Михайла Бойчука, який зародився у Парижі і не мав аналогій у тогочасному мистецтві.

...Абстрагувавшись від наукових цінностей, я механічно гортаю ілюстрації. Теплий, яскравий, експресивний живопис, вітальність, культурний серфінг, життя в усіх його проявах, і погоджуюся з думкою Віти Сусак: «Авантюрність і винахідливість, почуття гумору і внутрішня життєва енергія — ці властивості, радше натури, ніж пластичної мови — справді різноманітної, можна виділити як притаманні вихідцям з України».

Валентина Клименко