Ці необов’язкові спогади є обов’язковими для мене. Вибачте за марнославство. Але тут ідеться не про мене. Тут говориться про людей, більшість з яких я не знав, але до яких виповнений генетичною любов’ю.

Євген Баран

Шкода, що такі книжечки несправедливо залишаються поза дискурсом. Це вже навіть не печальна костатація — якась абракадабрастична тенденція, спровокована виштовхуванням глибкості змісту банальщиною форми. Конкретніше/простіше — умінням пристосовуватися. Не цікавлять такі видання ще й вишів, які, замість того, аби мудро розтолковувати, що «університет — це внутрішній потяг до знань», заторможено втирають, що «університет у рейтингу». Богу дякувати, що на нині маємо таку веселість. А те, що невдовзі доведеться ламати голову над штудіюванням курсів абетки, веселитиме ще відрадніше (ага: відразніше). Менше з тим. 

«Стежками минулого» відтворюють два основних розділи, що складають спогадову складову: «Стежками мого минулого» (Євгенія Нагірняк), «Необов’язкові спогади» (Михайлина Братків (Баран)). Репрезентує видання переднє слово Руслана Нагірняка, а всередині розміщено матеріали із фотоархіву Євгена Барана (упорядник), що структурно розділяють його на дві частини, але й водночас дозволяють бути на крок ближче до родинного світу (с.97-132). А взагалі, їх можна вважати особливими історіями, що вартують окремої розмови. Наостанок подано вірші Михайлини Баран (Братків) та її учениці Надії Маркович (с.192), пробу рецензії та чернетку педагогічного виступу в с. Джурин (с.214-222). Кожний із розділів примикають короткі біографічні відомості. Ось така фахова підготовка родинної книжечки, яка не розмиває її відкритості.

«Можливо, цими спогадами мені хотілося залишити свій скромний слід на своїй землі. Доброї пам’яті слід», — такими думками замикає спогади Євгенія Нагірняк, за ширмою яких — бажання не літературної самореалізації, а Слова пам’яті, вичеканої на щирість. Інколи воно справжнє не тоді, коли перо відточене роками чи мозолями на пальцях, а при мимовільному запитанні: «Для кого я пишу ці рядки, хто їх буде читати, кому вони будуть цікаві?» Людська пам’ять занадто коротка як для Життя, що мимолітно протікає в часолеті. Бажання зафіксувати власну проминальність не так природне, як насушне. Часом, зазирнувши в дзеркало власних історій, маємо змогу розгледіти те, чого не бачили або не хотіли бачити. Ще скажу, що спогади Євгенії Нагірняк есеїстичного характеру і коли б була така змога, вони могли б перерости в окреме видання, оскільки є добрим ґрунтом для художньої форми. А готувати до світу такі матеріали варто, бо це завжди про повернення до себе, а до себе приходимо з рідними. 

Спогади Михайлини Баран (Братків) контрастніші, лаконічніші за формою, гостріші за виповіданням. Як влучання в ціль. Прочитання цих записів залишає післясмак вичеканості їхнього зродження. І хоча десь у книжечці вказано (здається у передмовці «Необов’язкові спогади» Євгена Барана), що перша частина спогадів написана за проханням упорядника у 2000-му, друга — із власного бажання — з 2011-го, відчутно, що думки приловчували авторку до писання не тоді, коли вона воліла писати чи мала на те писання можливість, а коли їм заманулося бути почутими. Таким чином, це не тільки родинно-спогадова складова, а й свідчення про виразний творчий ген, позначений стихійним мисленням. Зрештою, включення віршів до видання це підтверджує. 

І найважливіше: світ цієї книжечки, попри переважно болісну наснаженість відвертими історіями, світлий, як Чистий четвер. Що вирізняє її з-поміж інших видань — людяність. Нехай у ній немає амбіції високої художності, обрамлення якимись псевдофілософськими гоніннями, розхристаними абстракціями, заявки на оригінальність, чіткої композиції, довершеності чи ще якоїсь біди, але в ній пульсує Життя. Прочитання супроводжує відчуття поряд Людини, що говорить з тобою, розповідає про себе, хоче бути ближчою, відчувати тепло спілкування. Це навіть не спогади — запрошення до діалогу, після якого не залишається нічого, окрім вдячності, якщо сприймати їх із розумінням та не крізь призму раціонального — душевного начала. А незіпсованість літературщиною — ознака справжності, що й робить цю книжечку винятковою, тому тримати її в руках — уже гарантія ментального пориву.

Завершу ось на чому: не кожен здатен заходити в обійстя родинних історій без нав’язаного остраху чи сумніву, прихованої стидоби чи боязкості. Безглуздо рухатися до пізнання все одно нікому незбагненного світу без усвідомлення вагомості повсякчасного плеча близьких. Все-таки це багато, коли поряд ті, з ким розмову не пориває ані час, ані обставини, ані випадкові людища. Хіба це не доторк до вічності?..