Аналізуючи перший роман польської письменниці Ольги Токарчук, який з’явився на українському ринку («Правік та інші часи». — Л.: Кальварія, 2004), я дійшов висновку, що її «фірмовою» темою є дослідження сутності Часу та здатності людини вести з цією грізною субстанцією свою Гру. Останній переклад О.Токарчук («Веди свій плуг понад кістками мертвих». — Л.: Урбіно, 2011) лише потвердив цей здогад. А оскільки опанування такою проблематикою по силі тільки Майстрові (в сучасній українській прозі, наприклад, це вдається хіба Валерієві Шевчуку), справджується й інше припущення: польська авторка увійшла до еліти європейського письменства.

Принаймні, є всі ознаки цього: численні переклади, нагорода найпрестижнішою книжковою премією Польщі «Ніке» (2008). Проте у нині рецензованій книжці (це її останній опублікований твір, що вийшов 2009–го), О.Токарчук трохи відбігає від улюбленого нею жанру сімейної саги. Якщо сага, за великим рахунком, це історія боротьби кількох поколінь за місце під сонцем, то у новій книжці акцент роблено на боротьбі зі смертю. В екзистенційному смислі — зі Смертю, як припиненням усього; як з остаточним знерухомленням.

Утім і смертей у побутовому сенсі — у вигляді вбивст — у романі вистачає. Бо, в суті справи, це детективна драма. Тому переповідати сюжет — негуманно. Скажу лише, що дія відбувається у невеличкому, лише на вісім будинків, дачному сельці у глухому задуп’ї, де взимку постійно мешкають тільки троє пенсіонерів: Браконьєр, Син прокурора та Вчителька. Декорації — майже як у відомому творі Дюрренматта: сніг, що ізолював від зовнішнього світу кількох підозрюваних. Подібно до швейцарського класика, польську письменницю цікавить не так, хто вбив (хоч розгадку традиційно ретельно замасковано аж до останніх сторінок роману), як реакції фігурантів на обставини і гадані мотиви злочинів. Тобто — оприявлення шкали життєвих цінностей кожного. А розкриваються персонажі під тиском кримінальних обставин геть несподівано, аж до міркувань типу «якою доброю може бути смерть, справедливою, неначе дезінфекційний засіб».

Буття людське, твердить О.Токарчук з роману в роман, — це перебування у Часі, який не піддається людській волі. Грати з ним можна в єдиний спосіб: власноруч змінюючи обставини свого життя (якщо воно тебе не влаштовує). Але загальна сума людських воль–думок–дій таки здатна вплинути на конфігурацію Часу. Це те саме модне нині літературне дослідження потенцій ноосфери, якому віддають данину усі більші сучасні письменники: від Дена Брауна до Оксани Забужко, від Стівена Кінґа до Ліни Костенко. Терміном «ноосфера» філософи — починаючи з Вернадського — позначають нову еволюційну якість біосфери, зумовлену розумовою діяльністю людства: думки не зникають; подібні між собою утворюють критичну масу і тоді впливають на перебіг «матеріальних» подій.

Проте Ольга Токарчук по–своєму інтерпретує «склад» ноосфери: боягузливо–нереалізовані думки більшості людей є сміттям, яке загниває й отруює ноосферу. У тексті рецензованого роману цих розмислів немає, але їх неважко реконструювати з висловлювань персонажів. «Нереалізовані дії перетворилися на думки», — міркує один, а другий вже дає означення цим яловим думкам: «Хто відчуває Гнів, але не діє, поширює заразу». Отже, щоби на все життя не заразитися «здоровим глуздом» більшості, потрібний Вчинок. Як–от: «Вирішив почати нове життя, так, як кожен, у кого закінчилися ідеї та гроші на старе».

За Ольгою Токарчук, розпочати нове життя можна лише тоді, коли почуєшся своїм серед простих істин (усі вони в тексті — з великої літери); це те саме, що і Шевчукове — жити «зі швидкістю трави та в ритмі серця». Людина стає частиною природи, де тварини «навіть більше схожі на людей, ніж люди. Мудріші, веселіші, чуйніші». Такий світогляд привносить до детективу містичний струмінь: у серіальних вбивствах підозрюють... диких тварин, що потерпають від мисливців.

Головний оповідач роману — Вчителька–пенсіонерка — до всього кохається на астрології. Ось як в її уяві постає людське життя–іскра, коли проходить крізь впливи різних небесних тіл, зокрема проминаючи «пояс Нептуна, де губиться в його імлистих випарах. Нептун дає їй на втіху різні ілюзії, приспану пам’ять про вихід, сни про польоти, уяву, наркотики і книжки». Ці ілюзії треба або негайно втілювати, або не піддаватися їхній колисковій. Жоден персонаж роману не готовий ані до першого, ні до другого варіанту. Вони обирають життя мушлі, що чекає на потрапляння інорідного тіла й визрівання перлини. Але то може бути й не перлина, а якесь монструальне утворення. Принаймні мені, як читачеві, важко погодитися з висновками, яких доходять персонажі наприкінці твору. Та й про це у рецензії не годиться казати, бо ж новий твір О.Токарчук має двоїсту детективну основу: кримінальну і світоглядну.

Але що напевне можна стверджувати, так це переконання головної героїні: «Треба казати людям, ЩО вони повинні думати... Інакше це зробить хтось інший». У нашому випадку новий роман Ольги Токарчук — це ліки проти впадання у читацький «мильний» маразм.

Костянтин Родик